Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

І, насамкінець, не лише Австралія віддалялася від Британії — Британія теж віддалялася від Австралії. Інтереси як Британії, так і Австралії змінювалися, а їхнє самоусвідомлення застарівало і не відповідало часу. Британський уряд усвідомив цю жорстоку реальність раніше за уряд Австралії, але її визнання було однаково болісним для обох. Зміни в Британії сягнули піку саме під час мого перебування там у 1958-1962 роках. Раніше австралійці традиційно вважали себе британськими громадянами в межах Британської імперії, і така національна ідентичність засновувалася на двох факторах: британському походженні населення та торгівлі з Британією, яка забезпечувала Австралії військовий захист. Водночас самі британці традиційно вважали себе нацією, ідентичність якої ґрунтувалася на праві володіння найбільшою імперією у світовій історії («імперією, над якою ніколи не заходить сонце»), а також на провідній ролі в Британській Співдружності. Члени імперії, а потім і Співдружності були провідними торговими партнерами Британії і великим джерелом такого військового ресурсу, як жива сила: згадаймо лише всіх тих австралійців, новозеландців, індійців та канадців, які воювали пліч-о-пліч з британськими військовими під час обох світових воєн. Але обсяги торгівлі з країнами Співдружності поволі зменшувалася, зміщаючись у бік Європи, так само, як зменшувалися обсяги торгівлі Австралії з Британією, зміщуючись у бік Азії та США. Африканські та азійські колонії Британії ставали незалежними, формували власну національну ідентичність, власну закордонну політику навіть в рамках Співдружності і (попри заперечення Британії) виключили Південну Африку зі Співдружності через її расистську політику апартеїду. Як Австралія змушена була обирати між Британією та Азією і Сполученими Штатами, так і Британія змушена була обирати між Співдружністю та Європою.

У 1955 році Британія вирішила вийти з переговорів між шістьма західноєвропейськими країнами (Францією, Німеччиною, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом), метою яких було заснування Європейського Економічного Союзу (ЄЕС, який окреслив умови для подальшої економічної інтеграції, включаючи створення спільного ринку). Всупереч сподіванням Британії, цим шістьом західноєвропейським країнам таки вдалося сформувати ЄЕС у 1957 році без її участі. У 1961 році британському прем'єру Гарольду Макміллану довелося визнати зміну інтересів Британії. Європа ставала для Сполученого Королівства важливішою, ніж Співдружність, як в економічному плані, так і в політичному. Тому Британія подала заявку на вступ до ЄЕС. Ця заявка та її наслідки стали для стосунків між Австралією та Британією потрясінням навіть більшим, аніж падіння Сінгапуру, хоча останнє було драматичнішим та символічнішим, і досі сприймається австралійцями, як пекуча образа.

Заявка Британії на вступ до ЄЕС породила неминучий конфлікт між інтересами Австралії та Британії. «Шістка» почала споруджувати митні бар'єри проти імпорту з-за меж ЄЕС, і Британія мала до цих бар'єрів долучитися. Ці бар'єри мали вдарити по австралійському експорту продуктів харчування та очищених металів, для яких Британія й досі була великим ринком. Австралійський харчовий експорт до Британії мав тепер поступитися харчам із Франції, Голландії, Італії та Данії. Прем'єр-міністр Макміллан усвідомлював цю жорстоку реальність не гірше за австралійського прем'єра Роберта Мензіса. Макміллан пообіцяв Австралії та іншим країнам Співдружності, що Британія відстоюватиме інтереси Співдружності у своїх переговорах з ЄЕС. Але щодо спроможності Макміллана відстояти цю точку зору відразу ж виникли сумніви — і дійсно: «Шістка» відмовилася піти на істотні поступки інтересам Австралії.

Реакція Австралії на заявку Британії вступити в ЄЕС нагадувала її реакцію на падіння Сінгапуру. Цю заявку засудили як аморальну та нечесну, як підґрунтя для розбрату, як зраду пам'яті про Галліполі та жертв, які Австралія протягом століття приносила заради своєї британської батьківщини; як зраду британської спадщини, на якій базувалась традиційна національна ідентичність австралійців. Отже, шок був не лише глибоко символічним, а й суто матеріальним. Але попереду чекали ще гірші символічні потрясіння. Британський «Закон про імміграцію з країн Співдружності» від 1962 року, фактично спрямований на припинення імміграції з Вест-Індії та Пакистану, вдалося вивести з-під критики у расизмі завдяки тому, що цим же законом скасовувалося автоматичне право всіх громадян Співдружності (включно з австралійцями) в'їжджати до Британії і постійно там проживати. Британський «Закон про імміграцію» автоматично унеможливив право в'їзду до Британії для всіх іноземців (тепер австралійців оголосили ще й іноземцями!), у яких хоча б один із батьків не був народженим у Британії, таким чином позбавивши права в'їзду значну частку тодішніх австралійців. У 1972 році Британія оголосила австралійців ЧУЖИНЦЯМИ! Оце так приниження!

Коротше кажучи, річ була не в тім, що австралійські сини та доньки британської батьківщини оголосили свою незалежність. Це сама батьківщина оголосила свою власну незалежність, послабивши зв'язки зі Співдружністю і відмовившись від своїх дітей.

Британсько-європейські переговори проходили болісно й повільно, то зупиняючись, то продовжуючись знову. Президент Франції де Голль наклав вето на першу британську заявку від 1963 року на вступ до ЄЕС, а також і на другу заявку від 1967 року. Після відставки та смерті де Голля «європейська шістка» нарешті задовольнила третю британську заявку від 1971 року, схвалену громадянами Британії під час загальнонаціонального референдуму. Вже тоді експорт у Британію становив лише 8 % всього австралійського експорту. Австралійські політики з часом усвідомили, що приєднання до Європи відповідало життєвим інтересам Великої Британії, що Австралія не може і не мусить протидіяти британським інтересам, що колишні стосунки Австралії з Британією перетворилися на міф.

-

З австралійської точки зору може здатися, що ідентичність австралійців змінилася раптово і всебічно 1972 року, коли вперше за 23 роки до влади в країні прийшла Лейбористська партія під проводом прем'єр-міністра Гофа Вітлема. Протягом своїх перших 19 днів перебування при владі, навіть іще не сформувавши кабінету міністрів, Вітлем та його заступник терміново заходилися втілювати в Австралії радикальну програму вибіркових змін, яка майже не має аналогів у сучасному світі за швидкістю та всеосяжністю. Зміни, запроваджені протягом тих 19 днів, передбачали скасування обов'язкового призову до армії (в загальнонаціональному масштабі); виведення всіх австралійських військ із В'єтнаму; визнання Китайської Народної Республіки; надання незалежності Папуа-Новій Гвінеї, якою Австралія керувала понад 50 років у відповідності до мандату Ліги Націй, а потім ООН; заборону в'їзду для спортивних команд, сформованих за расистським принципом (пункт, спрямований безпосередньо проти винятково білих команд з Південної Африки); скасування можливості висунення австралійців кандидатами на отримання британських почесних титулів та нагород (звання лицаря, кавалера ордена Британської імперії, кавалера ордена Підв'язки тощо) і запровадження суто австралійської системи нагород; а також офіційну