Читати книгу - "Кілька років зими"

Софія одразу влилася в наше підмостове товариство і якось непомітно стала його душею. За якісь три дні після того, як її знайшов Сивий Мрець, Софія отримала повагу і шану всіх без винятку. Навіть Чорна Поллі якось по-особливому ставилася до неї й ділилася з Софією всіма своїми таємницями. Одного вечора вона навіть сказала усім нам, що у випадку її смерті саме Софія повинна замінити її в охороні скарбниці.

А Софія лише посміхалася нам білосніжною посмішкою янгола, примовляючи своєю незрозумілою мовою якісь теплі й ласкаві слова. Сивий Мрець зробив припущення, що ця дівчина впала до нас з далекого ворожого неба. Але Трикутний Во зауважив, що колись, в іншому житті, бачив подібних створінь в тому краю, звідки він прийшов. Арколус Два-Серця доводив усім, що теж колись уже спілкувався з цією дивовижною дівчиною. Але коли його виловили у морі після кількамісячних блукань на маленькому човнику, йому назавжди відібрало пам’ять, і тому він не міг згадати, де саме бачився з Софією. Я не вірив усім їм, бо щось підказувало мені — ця дівчина прийшла зовсім з іншого світу, який не має до нас ніякого стосунку і який нам ніколи не побачити.

Софія знала таке, що нам не дано було знати. І вона намагалася донести до нас свою радість і своє безмірне світло, яке випромінювала її яскрава посмішка. При її появі навіть Глухонімий Пім припиняв гарчати і блаженно заплющував очі й підставляв свою скуйовджену чуприну під її майже прозорі долоні. Вона наповнювала своїм дивним світлом кожного з нас. І не залишилося серед нас жодної душі, не зігрітої її чудодійним сяйвом. Ніби дитинство повернулося до нас крізь усі ці довгі роки поневірянь і суцільного горя, наче новими, несподіваними силами наповнилися наші серця й душі, які вже забули, що таке справжня любов. Я бачив, як змінювалися всі мої співмешканці Підмостя, як перетворювалися вони з потворних істот на справжніх людей, якими були колись давно.

Софія співала нам дивовижних пісень довгими похмурими вечорами, коли під Мостом повільно западала тривожна ніч, зіткана з туману й ворожих шерехів. І ми слухали її так, як ніколи до того не слухали нікого в своєму житті. Ми готові були слухати її безперервно ночі й дні, затамувавши подих і думки і поринувши з головою в невідомі світи її чарівних мелодій. Здавалося, це щастя буде тривати вічно.

Одного морозяного ранку Софія попросила Чорну Поллі зібрати все підмостове товариство докупи. Цього разу вона була особливо надзвичайною. Її тонке світле волосся пливло по вітру, неначе легкі хмаринки у пошуках затишної небесної бухти. З її очей струменіли яскраві промені, які овіювали теплом усе, до чого вона доторкалася поглядом. З її губ злітали чародійні слова, ніби казкові птахи, яких насправді не існує. Її тонкі руки диригували повітрям, наче плели невидимі мережива. Вона вся світилася незвичайним тихим світлом, опромінювала простір довкола невимовною радістю. Це було диво, якого ми ніколи раніше не бачили.

Вона обвела поглядом все наше товариство, що обступило її зусібіч, і без слів рушила сходами за Міст. Ми всі, як один, пішли слідом за нею, наче нас підштовхувала якась невидима сила. Ми йшли за нею туди, де закінчувалося Підмостя і починалася дорога на Місто. Але Софія прямувала в інший від Міста бік. Ми не знали, куди вона веде нас, що чекає нас попереду і навіщо ми покірно йдемо за нею. Але ми йшли, без слів і особливих надій, наче стадо за своїм пастухом.

Ми йшли дні і ночі, крізь спеку і лютий мороз, у хуртовину і дощ, і час втратив для нас будь-яке значення. Ми до останку довірилися цій дивній дівчинці, яка напевно знала, куди веде нас. І ніхто не зронив жодного слова недовіри чи розчарування, ніхто не засумнівався в правильності обраного нею шляху, ніхто не кинув її на півдорозі і не повернувся назад. Нам усім скоріше хотілося залишити Підмостя і опинитися там, де ми ще ніколи не були, там, куди вела нас ця чудесна дівчина.

Я не знаю, скільки часу минуло з тих пір, як ми вийшли з-під Мосту, можливо, цілі роки чи й десятиріччя, а можливо, лише одна довга доба. Сивий Мрець знову став чорноволосим і молодим. Глухонімий Пім почав говорити і став добрим до всіх без винятку. Навіжений Схоластик Берг вже не чіплявся до інших і нікого не бив. Великий Карл почав правильно вимовляти слова. Святий Йорик йшов і не зупинявся ні на хвильку. Занепокоєна Лореляй більше не шукала вночі своїх уявних дітей. Ганна-Зів’яла Троянда знову посміхалася. Рудий Франкенштейн просив пробачення за свої вбивства у далекого ворожого неба. Беззуба Лючія знову могла вживати їжу. Софокл Збоченець вже не показував іншим свого товстого фалоса. Тут-Покидьок покинув ламати пальці жінкам. Товста Гафія вже не прагнула усім віддаватися. Чорна Поллі роздала всю свою скарбницю бідним перехожим, які зустрічалися нам на шляху, а коштовну діадему, через яку сталася остання бійка, вона кинула з Моста у воду. Холера Цвіллік без упину грав на своїй гармоніці, і ніхто його за це не бив. Трикутний Во розповідав усім про дивні краї, звідки він родом, і всі йому вірили. Арколус Два-Серця відмовився бути Головним, і більше ніхто не хотів ставати нашим ватажком. А я... Я знову любив усіх довкруги. Просто любив, і все.

— Ми прийшли, нашу путь закінчено! — радісно промовила Софія своєю чудернацькою мовою, але тепер ми чудово її розуміли. — Ось ваш Дім, ви всі тепер повновладні господарі у ньому! Прошу вас, проходьте! — Софія вказала рукою на дивовижний Дім, що стояв на березі лагідного моря, спершись на велику скелю, яка заросла низенькими покрученими деревцями і товстим шаром темно-зеленого моху. Дім вріс у цю скелю і був з нею одним цілим.

Ми поспішили усередину Дому, аби насолодитися його затишком і спокоєм, якого нам не вистачало весь цей довгий час. А Софія стояла, розкинувши руки, на березі моря, і радісно посміхалася, дивлячись у