Читати книгу - "Історія однієї істерії"

нічим не вирізнялися з-поміж сусідніх. Хоча й нічого не варто було їх вибити. Невже Кирило тримав дівчаток зв’язаними? Раптом я помітила клямку. Причому, без звичного в такій ситуації навішеного замка. Звичайна металева засувка. На такі зазвичай замикали приміщення зсередини. Чому ж вона зовні? Крім того, клямку не було засунуто. Силкуючись погамувати тремтіння в руках, я штовхнула двері, що виявилися не надто й важкими. Вони з невдоволеним рипінням відчинилася й відразу спробували зачинитися знову. Я притримувала їх рукою. Відразу за дверима починалися бетонні сходи, що вели донизу. Наскільки дозволяло кволе освітлення, що пробивалося зі спільного коридору, закінчувалися сходи невеличким майданчиком перед ще одними дверима. Цього разу металевими. Вибити такі вже неможливо. Крім того, ці двері, як мені було відомо, мали глушити звук. За ними дуже зручно тримати бранців… Якщо тьмяне світло не дурило мене, то на цих дверях виднілася закрутка звичайнісінького квартирного замка-собачки. От удача! Звідси я могла легко відчинити ті двері.

«Дівчатка! Я йду! Допомога близько!» — прошепотіла я і подумки додала менш оптимістичне: «Якщо ви там є, звичайно».

Я спустилася на дві сходинки й зрозуміла, що не зможу далі втримувати дерев’яні двері.

«От що значить руки короткі!» — весело сказала я вголос. Необхідність залишитися в темряві відгонила жахом. Доводилося підбадьорювати себе подібними безтурботними фразами. Я завжди почувалася краще, щойно починала вдавати, ніби добре почуваюся. З відразою понишпорила вільною рукою по вкритій павутинням потинькованій стіні, але так і не знайшла вимикача. Нерозумно було й далі стояти на сходах. Я власноруч зачинила рипучі двері й завмерла, чекаючи, поки очі звикнуть до темряви. Цього щастя так і не дочекалася, плюнула й рушила вниз. Дісталась до металевих дверей, заходилася намацувати замок. Коліщатко відмовлялося крутитись у потрібний бік. Тобто замок виявився незамкненим.

«Нічого дивного! Просто всередині хтось є. Це нормально. Люди, заходячи в приміщення, не замикають його ззовні. А ось твоя наявність тут — це ненормально. Вдираєшся на чужу територію. Скрадаєшся потемки, лякаючи себе і людей. Навіщо?».

На жаль, руки в мене працювали швидше, ніж мізки. Я вперлася долонями в двері й почала їх відчиняти. Плавно й безгучно металеве громаддя зрушило з місця. Відразу посвітлішало. Я знову потрапила в щось на кшталт передпокою. Довгого, вузького, з гладкими білими стінами й офіційними лампами денного світла на стелі. Закінчувався він… дверима, близнюками попередніх. Мені раптом почало здаватися, що послідовність цих дверей нескінченна. Що ж, повернутися ніколи не пізно. Наявність освітлення дивовижно повернула мені колишню рішучість. Я наблизилася на крок до нових дверей і відчула, як попередні повільно зачинилися за моєю спиною.

«Ну, ні! Тільки й бракувало бути живцем похованою між двома дверима!».

Передчуття рідко мене підводило. Я кинулася назад. Ні ручок, ані замкової шпари по цей бік жахливої залізяки не було. Я простромила нігті в щілину між дверима й одвірком. Ризикуючи манікюром, потягла на себе. Вийшло… Хоч і з натугою, але це важкелецьке громаддя піддавалося відкриванню.

«А як могло бути інакше? Чого б дверям було не відчинятися? Ти, Катерино, просто боягузка! Придумуєш бозна-що, видаєш це за велике передчуття і зриваєш важливі справи, — вичитували мені зсередини. — Нерозумно не подивитися, що це все-таки за приміщення. Сказала „а“, то проказуй далі весь алфавіт. Уперед!».

Двері попереду теж мали замка й теж не були замкнені.

«Я поводжуся зовсім уже непристойно, бо ж заходжу без дозволу», — подумала я і штовхнула ці двері. За ними побачила… А ви що подумали? Знову двері! Такі самісінькі, як і двоє попередніх. Це вже нагадувало витончене знущання. Я кинулася вперед і розчахнула їх.

Тої ж миті почувся такий звук, неначе хтось бив посуд, і відчайдушний жіночий лемент.

— Ні! Не рухайтеся! Не торкайтеся ні до чого!

Я слухняно завмерла, нічого не розуміючи, й раптом відчула себе абсолютно щасливою. Переді мною стояла дівчина з фотографії Алли. Бліда й перелякана. Але та сама. Кирпата дівчинка з колючим поглядом і жорсткими рудими патлами, що гостро впиралися в плечі.

— Лар! — гукнула Алла кудись углиб ненабагато ширшої за пройдені мною на цьому шляху кімнати. — Ларо! Прокидайся, до нас гості! Тільки не рухайтеся, добре? — знову звернулася до мене знайдена Героїня.

Про всяк випадок я вирішила послухатись поради.

— А що, у вас тут речі не тільки рухаються, а ще й стріляють? — посміхнулась я.

— Ці двері зсередини не відчиняються, — тремтячим голосом промовила Алла. — Не відходьте, бо вони замкнуться. Розумієте?

«Ах, ось у чому річ!» — здогадалась я.

Цієї миті з-за заставленого банками з консервуванням стелажа вийшла найсправжнісінька, живісінька Лариса. Вигляд вона мала, слід зауважити, препоганий. Але мене де не бентежило. Знайшлися! Я знайшла їх! Я сама особисто розкрутила цю заплутану справу!

— Любі дівчатка! — урочисто почала я. — 3 вами говорить детектив Кроль. Я знайшла вас. Ви вільні.

Отут я почала розуміти, що недавнє передчуття мене не обдурило. Я вперлася однією рукою в одвірок, а іншою — в самі двері й готувалася до смерті опиратися спробам цієї залізяки зачинитися знову.

— Тільки не рухайтеся, — знову попросила Алла. Тут усе дуже хитро влаштовано. Один рух — і ми знову замкнені. Ларо! Піди перевір.

— Кажу ж тобі, — з високими нотками істерії заголосила Лариса на одному подиху, — це система трьох дверей. Я таку бачила…

— Де бачила?

— Ой, та не має значення… Ми з Ксюхою в Кира касету дивилися… У фільмі давньоєгипетські жерці за допомогою такої системи свої мумії охороняли.

— А я думала, там мумії фараонів були…

— Ну, так! А я що сказала? — Лариса на мить збилася з думки, по тому трагічним шепотом прорекла: — Загалом, нам звідси не вийти!

— Перестань-перестань-перестань! — швидко випалила Алла й замружилася. — Не каркай, не каркай, не каркай! А, користі з тебе, — Алла махнула рукою на подругу. — Сама подивлюся.

Алла з переможним блиском в очах прослизнула в мене під пахвою.

— Я знала, що нас знайдуть! — шепнула вона мені