read-books.club » Фентезі » Необхідні речі 📚 - Українською

Читати книгу - "Необхідні речі"

314
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Необхідні речі" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 74 75 76 ... 204
Перейти на сторінку:
від «Макдональдза». І саме в «Моріс» Денфорт «Бастер» Кітон повів свою дружину на ланч у неділю, 13 жовтня.

Міртл більшу частину неділі провела в екстатичному трансі, але не через чудову їжу в «Морісі». Останні кілька місяців – майже рік, якщо точніше, – життя з Денфортом було до болю неприємним. Він майже зовсім ігнорував її… окрім моментів, коли кричав. Його самооцінка, що ніколи не була надто високою, скотилася до нових глибин. Вона, як і будь-яка жінка, знала, що для ефективності знущань кулаки не обов’язкові. І чоловіки, і жінки можуть ранити язиками, а Денфорт Кітон дуже добре вмів користуватися своїм. За останній рік він завдав їй тисячу невидимих порізів його гострими краями.

Про лудоманію вона не знала – дійсно вірила, що він ходить на іподром здебільшого щоб дивитися. І про розкрадання також. Знала, що деякі члени родини Денфорта були неврівноважені, але не бачила зв’язку з поведінкою самого Денфорта. Він не пив понад міру, не забував одягатися перед тим, як зранку виходив із дому, не балакав з невидимими людьми, тож Міртл припускала, що з ним усе добре. Іншими словами, припускала, що не те з нею самою. І це щось змусило Денфорта розлюбити її.

Останні пів року Міртл намагалася змиритися з бляклими перспективами тридцяти чи навіть сорока років шлюбу без кохання попереду, у товаристві цього чоловіка, що ставав то злим, то прохолодно-саркастичним, то байдужим до неї. Вона перетворилася на ще один предмет меблів, з точки зору Денфорта… окрім, звісно, випадків, коли опинялася в нього на шляху. Якщо таке траплялося – якщо вечеря не була готова, коли він хотів вечеряти, якщо підлога в кабінеті здавалася йому брудною, та й навіть якщо рубрики в газеті були в неправильному порядку, коли він підходив до столу для сніданку, – він називав її тупою. Казав, що якби в неї срака відвалилася, вона б не знала, де її шукати. Казав, що якби мозок складався з пороху, вона б не могла вишмаркатися без підривного капсуля. Спочатку Міртл намагалася захищатися від цих тирад, але він розбивав її захист, ніби стіни дитячого картонного замку. Якщо вона у відповідь гнівалася, Денфорт накривав її білою люттю, яка просто лякала. Тож Міртл відмовилася лютувати й опустилася натомість до безнадійного зніяковіння. У такі дні вона просто безпорадно всміхалася в обличчя його гніву, обіцяла, що старатиметься краще, й ішла до себе в кімнату, де лежала на ліжку, плакала, загадувалася, що ж із нею буде, і молила-молила-молила, якби ж у неї була подруга, з якою можна було б цим усім поділитися.

Натомість Міртл розмовляла зі своїми ляльками. Вона почала колекціонувати ляльок протягом перших кількох років шлюбу і завжди тримала їх у коробках у підвалі. Протягом останнього року, проте, вона перенесла ляльок у кімнату для шиття й іноді, після того як сльози вже було пролито, прокрадалася туди й гралася. Вони ніколи не кричали. Вони не ігнорували її. Вони ніколи не запитували, як вона так отупіла – чи природа постаралася, чи вона на якісь заняття ходила.

А найкращу ляльку вона знайшла щойно вчора, у новій крамниці.

Але все змінилося сьогодні.

Цього ранку, якщо точніше.

Її долоня лежала під столом, тож Міртл ущипнула себе (вже не вперше), просто щоб переконатися, що це не сон. Але після цього вона все одно залишалася в «Морісі», сидячи під променями яскравого жовтневого сонця, і Денфорт тут був, навпроти неї за столиком, їв із неприховано добрим апетитом, обличчя прикрашене посмішкою, яка для Міртл виглядала ледь не чужою, бо такого вона вже дуже давно не бачила.

Вона не знала, що спричинило таку зміну, і боялася запитати. Знала, що він учора ввечері їздив на іподром, як робив ледь не щовечора (мабуть, тому що тамтешні люди йому здавалися набагато цікавішими, ніж ті, з якими він щодня бачиться в Касл-Року – дружина, наприклад), а коли сьогодні зранку прокинулася, то очікувала побачити поруч себе порожню половину ліжка (або зовсім непорушену, й це означало б, що решту ночі він прокуняв у кріслі кабінету) і почути, як Денфорт унизу щось собі похмуро бурмоче.

Натомiсть він лежав у ліжку поруч, у смугастій червоній піжамі, яку Міртл подарувала йому на Різдво минулого року. Це вперше вона побачила його в ній – уперше він дістав її з коробки, наскільки вона знала. Він не спав. Перекотився на бік, обличчям до неї, усміхнений. Спочатку ця усмішка налякала її. Вона подумала: це може означати, що він приготувався вбити її.

Тоді він торкнувся її грудей і підморгнув.

– Хочеш, Мірт? Чи для тебе ще зарано?

Тож вони покохалися, вперше за більш ніж п’ять місяців, і Денфорт був просто чудовий, а тепер вони тут, на ланчі в «Морісі» в неділю зранку, ніби парочка молодих закоханих. Міртл не знала, що ж учинило таку чарівну переміну в її чоловікові, та й не переймалася цим. Хотіла лише насолоджуватися і сподіватися, що це не закінчиться.

– Мірт, усе добре? – запитав Кітон, відриваючи погляд від тарілки й жваво втираючи обличчя серветкою.

Вона сором’язливо потягнулася через стіл і торкнулася його руки.

– Усе добре. Усе просто… просто чудесно.

Їй довелося прибрати руку, щоб поспішно витерти серветкою очі.

2

Кітон продовжив поглинати свій боеуф боурґуінон, чи як там це жабоїди називають, з неабияким апетитом. Причина такої радості була проста. Кожен кінь, якого він вибрав учора вдень за підказкою «Виграшного квитка», минулого вечора прийшов до фінішу першим. Навіть Малабар з коефіцієнтом тридцять до одного в десятому забігу. Коли Кітон повертався до Касл-Рока, то не їхав, а плив у повітрі, тримаючи в кишенях пальта понад вісімнадцять тисяч доларів. Його букмекер, мабуть, досі загадувався, куди поділися гроші. Кітон знав: вони надійно сховані за шафкою в кабінеті. У конверті. Конверт лежав у коробці «Виграшного квитка», разом із самóю цінною грою.

Він уперше за багато місяців добре виспався, а коли прокинувся, у нього з’явилися якісь проблиски ідей стосовно аудиту. Звісно, проблисками тут дуже не зарадиш, але це краще, ніж бентежна темрява, яка стугоніла в голові, відколи прийшов той злощасний лист. Мабуть, усе, що виявилося потрібно мозкові, щоб перемкнутися з нейтральної передачі, це один переможний вечір на іподромі.

Він не може провести повне відшкодування до того, як гупнеться лезо, це зрозуміло. Як мінімум тому, що льюїстонський іподром – єдиний, що діє щовечора під час осіннього сезону, і це насправді мізерія. Він може проїхатися по місцевих ярмарках і заробити кілька тисяч на тамтешніх перегонах, але цього також буде недостатньо. І він не може ризикувати й проводити ще такі вечори, як учора, навіть на льюїстонському. Букмекер почне щось підозрювати, а потім

1 ... 74 75 76 ... 204
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідні речі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Необхідні речі"