Читати книгу - "Острів Смерті"

такою пишною, як у театрі, а скоріше діловою. Коли випадає сніг, місто раптом змінює свій вигляд: усе грубе, гидке поволі зникає, стає до невпізнання білим-білісіньким. Я за те, щоб сніг не переставав, може, тоді й наше життя стало б чистішим. У дитячі роки в таку погоду я ладен був іти хоч на край світу, а тепер з такою валізкою це неможливо, треба якомога швидше знайти таксі.

— Підкинь по шосе Косюкайдо до Сасадзуки.

— Ох і сипле!

— А скільки ще сьогодні навалить!

— Кепська погода. Треба раніше закінчити роботу, а то в біду можна потрапити.

— Милуватися снігом зовсім не кортить, правда?

— Вважай, субота пропала. А звичайно в суботу від пасажирів нема відбою.

— Може, до ночі погода переміниться?

— Навпаки, ручуся: такий снігопад не припиниться. А от гідрометцентр сьогодні вранці обіцяв мінливу хмарність із проясненнями.

Пригадується тихий зимовий вечір мого дитинства; ще перед тим, як знайти притулок у священика, ми з матір'ю (батька я не пам'ятаю) жили в країні снігу, всюди були глибокі кучугури, а тому гуляти надворі я не міг, зате, як смеркалося, мати розповідала мені про снігову королеву. „Тук-тук-тук… Ти чуєш, ніби хтось стукає? Відчиняєш двері — аж перед тобою стоїть гарна жінка в білій киреї з білим каптуром. Вона каже, що заблукала, і проситься на нічліг. Якщо ти виявиш доброту і впустиш жінку до хати, то тебе чекає смерть, а тому ніколи не відчиняй дверей, тримай їх завжди на засуві, бо лихо буде”,— повчала мати. „Снігова королева справді гарна?” — питав я. „Не просто гарна, а чарівна”.— „Як ти, мамо?” — „Який же ти дурненький! Хіба можна порівнювати мене з нею?” — і мати засміялася. „А що вона потім робитиме?” — запитав я. „Обійде всі двори, і якщо ніхто не пустить до хати, то повернеться в гори”.— „Вона живе там сама?” — „Так, сама”. І тоді я засинав, а коли серед ночі злякано прокидався, то мені здавалось, ніби хтось стукає у двері: тук-тук, тук-тук…

Це добра прикмета, що я перебираюся до Юкіе саме сніжного дня, значить, житиму з нею довго в мирі та злагоді. Я сказав „житиму з нею довго” і згадав, що мені першому, а не жінкам, набридало сімейне щастя. Оскільки я надавав розлученню великого значення, то задумував його наперед, коли ще не зовсім охолов до своєї обраниці. Місао не дочекалася мене на вокзалі в Кобе, Савако й Кадзуко одержали листи, які, до речі, ставали щораз досконалішими, а тому сьогоднішній для Токіко я схильний вважати шедевром. Здебільшого я залишав своїх коханок, і лише один раз мене покинули. В о н а до всього ставилася серйозно й переоцінила мене — ї ї ідеал і мене розділяла прірва. Та, видно, я добряче напустив ї й туману в очі, якщо вона мене так високо ставила. Зрештою, це не дивно, бо я в такому ділі мастак. Я звів з пуття невинну дівчину, через мене в о н а залишила батьківський дім і коли нарешті збагнула, що я зроду неотесаний, то дуже переживала. Щоправда, ї й, наївній, було невтямки, що чесність для мене — пустий звук. Хоча я спритно обманув ї ї, та після ї ї втечі на душі в мене лишився неприємний присмак: я зітхнув з полегшенням і водночас шкодував за нею, причому з кожним днем щоразу дужче. Куди в о н а ділася? Я навіть розпитував ї ї батьків. Ще жодного разу я не переходив через такий хисткий місток. Я хотів дізнатися, куди в о н а подалася, та якби й дізнався, все одно не зміг би повернути ї ї до себе, бо не посмів би попросити ї ї про це. Вона ніколи не виходила мені з голови, хоч би з ким я був, я завжди згадував про неї й порівнював з нею свою нову знайому. І от нарешті мені пощастило натрапити на ї ї слід, але я злякався і зник у темряві.

Саме така жінка, як Юкіе, мені найбільше підходить. Добродушна, покірна, але не дуже красива, вона проґавила нагоду раніше вийти заміж, однак від цього їй голова не болить, бо чоловіки її люблять і вона звикла до їхніх залицянь, щоправда вона радіє тоді, коли комусь з них допоможе матеріально. Я зустрічався з нею кілька разів, але на роботі, в ресторанчику, де вона працює розпорядницею, не бував. Я підозрював, що Юкіе має патрона, але на моє питання вона відповіла: „Вам кожен скаже, що не маю”. Мабуть, таки не має, бо сказала, що я міг би в неї переночувати. „А може, ваш опікун навідується тільки в певні дні?” — допитувався я. Юкіе споважніла й побожилася, що не має чоловіка. „Я мрію обзавестися власною справою і старанно працюю в ресторанчику, який належить жінці. Вона мене любить і в усьому довіряє”,— пояснила Юкіе. Звісно, я їй не повірив, але якщо їй байдуже до опікуна, то мені тим більше нема чого переживати. Тільки от виставлятися перед нею безробітним, як перед Савако, не годиться, та, зрештою, коли подумати, то сама доля послала мені таку жінку — чуйну, щедру, безтурботну, веселу, не таку серйозну, як в о н а, не сварливу, як Савако, не ревниву, як Місао, не прилипливу, як Токіко, словом, ідеальну здобич. Коли я повідомив по телефону, що прийду сьогодні, вона радісно відповіла: „Тоді я скажу, що захворіла, і не піду на роботу”.— „Але ж будь удома. Я обов'язково забіжу”,— нагадував я, а вона ще з більшою радістю в голосі запитала: „Ви справді так вирішили?” От дурненька!

Такий густий сніг пішов, що просто диво. Навряд чи він перестане. Виходить, я спішу на побачення, як той Наодзіро до Мітітосе?

— Слухай, зупинися на розі он тої вулиці.

Сніг іде й іде… валізка така тяженна… якби ж то не треба було спішити… мабуть, і Юкіе буде неприємно, що я пробивався крізь сніги. Ну от, скоро підніметься завіса, і почнеться нове життя або розверзнеться нове пекло.

ЗИМА КОХАННЯ

„Обличчя суворе. Навіть страшне,— подумала А.— Як у мертвої”. Зіпершись на столик у кабінеті, що поринав у надвечірню сутінь, А. розглядала в овальному дзеркальці своє обличчя. Мабуть, воно в неї таке суворе від напруження. Коли вона запхала свої особисті речі у валізу, все її тіло дрижало. Напевно тому на її обличчі виділяються широкі, наче злякані очі. К. якось казав, що в неї