Читати книгу - "Три мушкетери"

Незабаром йому вчулося шарудіння — таке тихеньке й боязке, аж, здавалося, воно саме боїться, щоб його не почули.

Д'Артаньян перестав стукати й почав благати з такою тривогою та надією, з таким страхом і сподіванням у голосі, що міг би заспокоїти й послідущого боягуза. Нарешті трухлява віконниця відчинилась, або, точніше, прочинилась і враз зачинилася знову, коли вогник малесенького ґнотика, що блимав у кутку комірчини, освітив перев'язь, ефес шпаги й рукояті пістолетів Д'Артаньяна. А втім, хоч як швидко все це сталося, Д'Артаньян устиг розгледіти обличчя дідуся.

— Ради Бога, — скрикнув він, — вислухайте мене! Я мав зустрітися з однією особою, але її немає. Я страшенно хвилююся. Скажіть: чи не скоїлося тут якогось лиха?

Віконце знову поволі відчинилося, і те ж саме обличчя з'явилося в ньому, але тепер воно здавалося ще блідішим, ніж раніше.

Д'Артаньян розповів дідусеві все, не називаючи тільки імен: що біля цього павільйону йому призначила побачення молода жінка і що, не дочекавшися її, він виліз на липу й у вікно побачив у кімнаті розгром.

Дідусь слухав юнака уважно, не перебиваючи; коли Д'Артаньян скінчив свою розповідь, він похитав головою з виглядом, який не віщував нічого доброго.

— Що ви хочете цим сказати? — вигукнув Д'Артаньян. — Благаю, поясніть, що все це означає!

— Добродію, — сказав дідусь, — не питайте мене, бо коли я розповім усе, що бачив, мені не минути біди.

— О, ви все-таки щось бачили?.. Богом вас благаю, — мовив юнак, кидаючи старому пістоль, — розкажіть, що ви бачили! Даю слово дворянина: все, що я почую від вас, умре в моєму серці.

На Д'Артаньяновому обличчі відбивався такий щирий смуток, що дідусь кивнув головою й тихим голосом почав свою розповідь:

— Близько дев'ятої години я почув на вулиці якийсь гомін і підійшов до дверей глянути, що там скоїлось, коли раптом помітив — хтось хоче ввійти до мене в садок. Я бідняк, украсти в мене нема чого, тож я відчинив двері й побачив трьох незнайомців. За кілька кроків у затінку стояла запряжена карета й верхові коні. Коні, певно, належали цим трьом незнайомцям, що були вдягнені як дворяни.

— Що вам завгодно, шановні панове? — вигукнув я.

— В тебе, мабуть, є драбина, — сказав той, який, здавалося, був старшим над ними.

— Є, пане; я вилажу на неї, коли рву садовину.

— Дай її нам і вертайся в хату; ось тобі екю за турботи. Тільки затям: коли прохопишся бодай словом про те, що побачиш і почуєш (а ти, я певен, хоч як погрожуй, однаково підглядатимеш і підслуховуватимеш), тобі кінець.

З цими словами він кинув мені екю, який я підняв, і взяв драбину.

Зачинивши за ним хвіртку, я вдав, ніби вертаюся до хати, а сам вийшов через задні двері, і, скрадаючись у темряві, добрався он до тих кущів бузини, звідки міг непомітно стежити за всім, що відбувалося.

Троє незнайомців наказали підкотити карету ближче; з неї вийшов опецькуватий сивий товстун, одягнений в пошарпаний темний костюм. Товстун обережно виліз по драбині, нишком зазирнув у вікно, тихенько зліз і сказав пошепки:

— Це вона!

Той, що розмовляв зі мною, підскочив до дверей павільйону, відімкнув їх ключем, який був при ньому, й зачинив за собою; решта двоє вилізли по драбині до вікна. Товстун стояв біля дверцят карети, кучер притримував запряг, а слуга — верхових коней.

Раптом з павільйону долинули зойки, якась жінка підбігла до вікна й відчинила його, наче хотіла кинутися вниз. Та, побачивши двох незнайомців, відскочила назад. Чоловіки через вікно вдерлися в кімнату.

Більше я нічого не бачив, але чув, як тріщали розламувані меблі. Жінка кричала й кликала на допомогу. Незабаром її крики затихли.

Троє незнайомців підійшли до вікна, несучи жінку на руках. Двоє спустилися з нею по драбині і внесли її до карети, куди сів і товстун. Той, що залишився в павільйоні, зачинив вікно, за хвилину вийшов через двері й зазирнув до карети, щоб пересвідчитись, чи жінка там. Двоє чекали на нього, вже посідавши на коней. За якусь мить він теж був у сідлі; слуга сів поруч з кучером, і карета помчала в супроводі трьох вершників. Усе було скінчено. Більше я нічого не бачив і не чув.

Приголомшений цією страхітливою звісткою, Д'Артаньян занімів на місці; гнів і ревнощі краяли йому серце.

— Вельможний пане, — сказав дідусь, на якого цей німий відчай справив більше враження, ніж справили б рясні сльози й ридання, — не журіться, адже вони не вбили її, а це головне.

— Чи не знаєте ви хоч приблизно, — спитав Д'Артаньян, — хто очолював цю пекельну експедицію?

— Ні, я його не знаю.

— Але ви могли його роздивитися, поки він розмовляв з вами.

— А, то ви питаєте про його прикмети?

— Авжеж.

— Високий, худорлявий, смаглявий, чорні вуса, чорні очі, має вигляд дворянина.

— Це він! — вигукнув Д'Артаньян. — Знову він! Весь час він! Мабуть, це мій злий дух! А другий?

— Котрий?

— Миршавий.

— О, він не високого роду, ручуся; до того ж при ньому не було шпаги, і всі мали його за ніщо.

— Може, це слуга, — пробурмотів Д'Артаньян. — О бідолашна жінка! Нещасна жінка! Що вони з нею зробили?

— Ви обіцяли не виказувати мене, — мовив дідусь.

— І повторюю свою обіцянку — адже я дворянин. У дворянина є тільки одне слово, і я вже вам дав його.

Глибоко засмучений, Д'Артаньян подався до порому. Він то потішав себе думкою, що це не пані Бонасьє і завтра він побачить її в Дуврі; то боявся, що в неї інтрига з кимось іншим, і цей другий, ревнивець, застав її тут та викрав. Юнак не знав, що думати, й мучився невідомістю; він то впадав у розпач, то проймався надією.

— О, якби мої друзі були зі мною! — вигукнув він. — Принаймні, була б хоч якась надія знайти її; але хто знає, що сталося з ними самими! Було вже близько дванадцятої; треба було розшукати Планше. Д'Артаньян обійшов один по одному всі шинки, де горіло чи бодай блимало світло, але не побачив Планше в жодному з них.

У шостому шинку Д'Артаньянові спало на думку, що він шукає марно. Адже юнак наказав слузі чекати на нього лише о шостій ранку, і хоч би де той був нині, він мав на те право.

До того ж, йому сяйнуло, що, залишаючись поблизу місця події, він дістане якісь