Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

    «Вже нічим мене, діво,

Ти не здивуєш: обличчя нещасть і бід усіляких

Я вже пізнав, уявивши те все й подолавши душею(5).

Ти мені сповіщаєш нині, я ж сповіщав собі це постійно - людину готував до людського». Лихо, коли його передбачиш, б'є не так боляче. А для нерозумних і для тих, хто довіряє фортуні, новим та несподіваним видається все, що лиш трапляється; біда найдошкульніше вражає недосвідченого саме своєю новизною(6). Знай, що навіть тернистим шляхом, коли звикаєш до нього подумки, йтимеш потім терплячіше. Отже, мудрець призвичаюється до майбутніх бід, і те, що інші полегшують собі довгим терпінням, те він полегшує довгими роздумами. Не раз чуємо нарікання недотеп: «Чи міг я сподіватись такого?» Мудрець же сподівається всього. Що б там не трапилося, він скаже: «Я сподівався».

Бувай здоров!

ЛИСТ LXXVII

Сенека вітає свого Луцілія!

Сьогодні неждано виринули перед нами на овиді александрійські судна(1). Вони, звичайно, припливають першими, звістуючи прибуття флоту, тому й називають їх посланцями. Як радіє їхній появі Кампанія! Узбережжя Путеолів заполоняють юрми людей, і кожен навіть серед багатьох інших суден легко пізнає александрійські за їхніми вітрилами: їм дозволено напинати верхній парус. Інші судна розпускають його лише у відкритому морі. Ніщо так не прискорює бігу, як найвище з вітрил: саме воно, сягаючи високих подувів, підганяє корабель. Тому завжди, коли вітер дужчає, коли він дме сильніше, ніж треба, щоглову жердку трохи опускають: нижче подув його не такий стрімкий. Всі інші судна, підпливаючи до Капреї і до мису, звідки

Бурі зсилаючи, море з висот озирає Паллада,

мусять задовольнятися нижнім вітрилом, верхнім же вирізняються лише александрійські кораблі.

Серед тієї збудженої юрби, що квапливо й гамірно спливала до берега, я раптом одчув дивну насолоду від своєї байдужості, від того, що не поспішав отримати листів - хоч і мав їх отримати - від близьких мені людей, не бажав знати, в якому там стані мої справи, і взагалі, що нового принесуть мені ці листи: вже ж бо віддавна не можу я ні набути нічого, ні втратити. Це відчуття мусив би я мати й тоді, коли ще не був старим. Тепер - тим більше: хоч би як мало мав я, все ж запасів на дорогу залишається мені більше, ніж самої дороги; та, врешті, й по цій дорозі, на яку я ступив, іти вже нема необхідності. Дорога не пройдена, якщо зупинишся десь на половині або не дійдеш до наміченого місця. Але життя, якщо живеш чесно, ніколи не може бути недожитим: коли б ти не розлучився з ним,- аби лиш добре розлучився,- буде цілісним. Часто належить мужньо залишити його самому, навіть і не з найважливіших причин, як і не найважливішими є ті причини, що затримують нас при житті. Тулій Марцеллін - його ти добре знав - юнак тихий, проте дочасно постарілий, заслабувавши на хворобу важку, тривалу, до того ж і морочливу, подумував уже про смерть. Скликав багатьох друзів. Боязливі дораджували йому те, чого й собі бажали б; улесливі й запобігливі давали йому такі поради, які, як гадали, були б йому милішими. Лише один стоїк, наш приятель, і - щоб похвалити гідними його словами - рішучий, мужній чоловік, заохотив його, здається, найкраще: «Не мучся,- почав він,- Марцелліне, так, немовби йшлося про хтозна-яку справу. Жити - це ще не така важлива річ: живуть же всі твої раби, живуть і тварини. Важливо вмерти почесно, вмерти розважно, мужньо. Подумай сам, скільки часу ти робиш одне й те ж саме: їжа, сон, хіть - от і замикається коло, в якому ти перебуваєш. Задумувати смерть може не лише розважний, мужній чи нещасливий, але й знудьгований». Мар-целлінові не потрібен був уже дорадник, лише помічник; раби ж не хотіли виконувати його розпоряджень. Тоді стоїк розвіяв їхній страх, пояснивши, що прислуга в небезпеці лише тоді, коли залишається неясним, чи хазяїн сам заподіяв собі смерть. Ну, а окрім того, чи ж не один це злочин - убити хазяїна чи перешкодити йому зробити це самому? Потім він підказав Марцеллінові, що, подібно до того, як, закінчуючи обід, розділяють рештки їжі поміж слугами, так і, закінчуючи життя, личить дещо подарувати й тим, які слугували нам протягом усього життя. Марцеллін був щиросердий і ніколи не скупився, навіть коли йшлося про власні витрати. Отож, розділивши свої скромні заощадження серед заплаканих слуг, він ще й сам їх розрадив. Не вдався, однак, до меча, не проливав і крові: протягом трьох днів не споживав їжі й велів у своїй спальні нап'ясти намет. Потім внесли туди ванну, в якій він довго лежав, і в міру того, як до неї доливали гарячої води, поступово слабнув. Ці хвилини йому видавались навіть приємними. Так і нам, буває, дає насолоду хвилинне розслаблення, забуття. Ця оповідь, сподіваюсь, мила для тебе: смерть твого друга, як бачиш, не була ні важкою, ні плачевною. Хоч він і сам заподіяв її собі, зате як безболісно, як легко покинув життя! Але хай і ця оповідь не залишається без користі.

Часто сама необхідність потребує таких прикладів. Буває, треба померти, ми ж не хочемо; вмираємо, і все ж не хочемо. Ніхто вже не є настільки наївним, щоб не знати, коли час померти, але, за крок до межі, відступає, тремтить, плаче. Та чи не видасться тобі незмірно дурним той, хто проливав би сльози через те, що не жив, скажімо, тисячу років тому? То хіба не таким же дурним є і той, хто нарікає, що не житиме після тисячі років? Це - одне й те ж саме: тебе не буде, тебе й не було. Минулий час, як і майбутній,- не твої. Ти - в цій хвилині. її, навіть коли б ти міг, не продовжиш, бо на який час продовжиш? Чому тоді плачеш? Чого бажаєш собі? Марні твої зусилля:

Годі. Волі богів не відміниш, тут плач не поможе(2).

Воля їхня повна й невідхильна: велика й відвічна необхідність рухає нею. Підеш і ти туди, куди йде все інше. Що видається тобі тут незвичним? Згідно з