Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

Червоні смуги все яскравіші. Кривавий відблиск лежить на обличчях Мавра й Алекса, коли вони слідом за Лесем ступають на мембрану. За ними стрибає Ліфтер. Ми разом танцюємо під нечутну Лесеву музику.

Зламати чужий ритм! Утримати свій! Коли сите зелене світло остаточно заміниться червоним, ми переможемо!

Завод вібрує.

Він живе — від останньої цеглинки в стіні і до кожної ниточки розпилювача. Тремтить кожною трубою, кожною пружиною, кожною жилкою товстого дроту. Завод, важка туша, що вгніздилася серед гір, фабрика життя й смерті, трансформатор талановитого в посереднє, — важкий і дужий. Тисяча блискавок лупили в його громовідводи, але, навіть покручені та закопчені, залізні шпилі так само протикають небо. Тисячі молодих і сильних людей боролися з розпилювачем, але, він долав і пожирав їх, перетворюючи дику енергію в синтетичну.

То чим ти краща, Лано?

Не знаю, звідки прийшла думка.

Червоні хвилі на розпилювачі тануть, їх поглинає сита, неможливо яскрава зелень. Повне завантаження, поглинач працює, генератор заряджається, процес іде в штатному режимі…

Ноги прилипли — не відірвати. Мембрана тремтить, хвилі цієї дрожі прокочуються по моєму тілу, і я відчуваю, як розпадаюся зсередини.

Склала про себе надто високу думку?

Навколо, ніби в уповільненій зйомці, танцюють Алекс і Мавр, б’є в невидимі барабани Лесь, але на обличчі в нього розпач. «Пощади їх…» А я не пощадила! Червонуваті розводи на мембрані розчиняються, перевантаження спадає…

Із темного тунелю так само повільно, ніби в товщі води, вилітають один за одним молоді вовченята на чолі з довгоногим сином Мисливиці. І кидаються — як у чорторий — на мембрану.

З-під їхніх ніг біжать червоні розводи. Вовченята молоді. У них енергії — на все довге життя.

Я хочу крикнути: що ви робите?! Але голосу немає. Мовчки дивлюсь, як борються вовченята. Їхні підошви липнуть до мембрани, рішучість змінюється розгубленістю, а тоді страхом…

Чим ти краща, Лано? — шепочуть старі стіни. Склала про себе надто високу думку, підтверджують ґрати на стелі. Там, за ґратами, потужна витяжка — поривом вітру віднесе попіл… Вона вирішила змінити світ, хихикає мембрана.

Я готова впасти. Лесь стоїть навколішках, тремтить, як желе, у такт розпилювачу. Хтось із вовченят уже лежить… Я ж просила, наказувала їм залишатися надворі!

Ноги підкошуються. Роз-пи-люй-ся! Роз-пи-люй-ся! Я звалююсь на мембрану, торкаюсь її колінами, долонями, стегном; сила чужого ритму проникає в мене, як вода крізь пробоїни. Проблиски червоного на зеленому тануть, змінюючись рясною соковитою зеленню…

— Підводься.

Я піднімаю голову. Хазяїн Заводу. Поруч. На мембрані.

— Підводься!

Його рука захоплює моє зап’ястя. Він ривком піднімає мене на ноги. Його теж б’є чужим ритмом. Він теж пручається. З-під ніг у нас розходяться, розпливаючись по мембрані, червоні хвилі. Красиво перетинаються, створюючи решітку.

Він нахиляється до мене. Його обличчя перекошується від зусиль — і вперше, відколи я його знаю, стає не залізним. Живим.

— Ти на мембрані! — кричу я.

— Так! — Тепер він майже посміхається. — Я її ритм… придавлю, щоб ви набрали обертів! Нумо! Нумо!!

Зелене поле мембрани рожевіє. Я можу рухатись майже вільно. Простягаю руки Маврові й Алексу, ті підхоплюють Ліфтера і хлопчиків, за мить ми стоїмо на розпилювачі колом, узявшись за руки… ні. Поклавши руки один одному на плечі.

А в центрі кола стоїть Хазяїн. Його очі заплющені. Він не танцює — дивно погойдується, але його ритм стинається з ритмом мембрани, зелень блідне, наливається рожевим…

Наші ноги заледве відриваються від павутини. Далі все легше. Легше. Легше. Наш ритм — багатократно помножений один на одного — наростає й наростає, заглушає ритм розпилювача. Ар-кан! Ар-кан! Відве-ди біду! Відве-ди бі-ду!

Світ раптом наливається червоним.

Ми танцюємо на темно-кривавій мембрані, розпилювач дуже перевантажений, але й коло ось-ось розпадеться. Ритм мембрани не слабшає — наростає; стинаючись із затихаючим ритмом Аркана, він проймає мене до найглибших глибин, розхитує, розбиває, я роз-пи-лю-юсь!

До смерті залишається мить. Зараз я — і ми всі — станемо попелом.

Хазяїн, завмерлий у центрі кола, ловить мій погляд. Бачу, як ворушаться його губи: «Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив. Раз-два-три, чудово жити в світі…»

Знаю, що не можу його чути. І все-таки чую.

«Три-два-раз…»

Його постать вибухає. Розпадається на мільйони часточок.

Завиває насос над нашими головами, всмоктуючи те, що секунду тому було людиною.

І одночасно лопається мембрана. Лопається й м’якне, із павутинки стаючи тьмяною сірою ганчіркою.

Настає тиша.

* * *

У цій тиші я простягаю руки.

Беру Сонце, визволяю його з гілок. І воно сходить, заливаючи мене теплом — ізсередини.

* * *

Тисячі днів поспіль я буду згадувати цей день.

Тисячі разів він мені насниться.

Але всього… всього, що трапилося потім, я так і не збагну.

— Щасливої дороги, — кажу. — Дивіться уважно, не пропустіть стрілку: її треба перевести праворуч. Інакше повернетесь назад.

Син Перепілки корчить гримаси своєму відбитку в скляному колесі. Його сестра вже сидить на дрезині, на колінах у матері. Диким доведеться потіснитись: на дрезині обмаль місця.

— Лано, — каже Мавр і кладе мені руку на плече. — Не роби дурниць. Їдьмо з нами.

— Я тобі вже казала, — накриваю його долоню своєю. — Мені треба залишитись. Необхідно.

— Чому ти не хочеш їхати? — запитує хлопчик.

— Я неодмінно приїду. Але пізніше.

Більше ніхто не наважується мене вмовляти. Пояснюю Ліфтеру, як поводитися з кульковими слимаками. Лесь підсаджує самок до самців, Алекс підливає важку рідину в скляне колесо, Ліфтер опускає важіль, дрезина рушає з місця і за мить зникає в темряві тунелю. Я залишаюся сама.

Дзюрчить вода під рейками. Чистий струмок, у якому я колись — мимоволі — купалась.

Важкі двері. Темний коридор. Іду, слухаючи звук своїх кроків. Піднімаюся сходами. Тихе гудіння, рівна вібрація стін.

Завод працює. У рубці мерехтять екрани. Йде відвантаження енергії. Чиєї?

У темному тунелі стоїть порожній вагон канатної дороги. Залізний трос обвиснув: канатка вже не працює.

І ніхто не може пояснити, що все-таки трапилося з Заводом і чим він став тепер.

Ніхто, крім однієї людини.

Виходжу з рубки. Довго петляю переходами, доки нарешті не звертаю в той єдиний тунель, що веде з будинку, — до мембрани.

На місці розпилювача — кругла сіра пляма, ніби купа попелу. В самому центрі лежить шматок граніту — великий камінь, який колись був розплавленою лавою. Кілька тижнів тому, коли камінь ще лежав на схилі пагорба, у нього вдарила блискавка. Розколола на дві частини.

Опускаюсь поруч.

— Що ти там говорив про серце?

Мовчання. Доторк граніту холодить щоку.

«Серце— завод дикої енергії… Найбільш дикої на світі… Ти знаєш, що це таке — бути Серцем