Читати книгу - "Мальва Ланда"

зможе зайняти моє місце, посісти весь маєток, і в'язницю з усіма в'язнями у тім числі. На нинішній день я такого не винипав. Через те моя доця кисне, дріжджі бродять і виливаються через край. Має вже свої двайцять і вісім, а то є вік, коли дівка мусить дістати своє.

Бумблякевич кивнув:

— Так, не хотілося б мені потрапити у вашу шкуру. Стільки клопотів!

— Не кажіть! Там по львовах та віднях гадають собі, що ми тут байдики б'ємо. І справді, з відстані Відня нашу скромну працю розгледіти трудно. Одначе вона має своє значіння. І дуже приємно відчувати, що без неї, без оцього малесенького гвинтика, може під три чорти полетіти уся наша система! Ви уявляєте собі, яка відповідальність лежить на наших плечах?

Комісар зірвався на ноги і розчахнув шафу, вщерть заставлену папками.

— Гляньте! Бачите, яка багата картотека?! Тут увесь С. мов на долоні. Усе тут зафіксовано! І то все не чиясь там, а моя особиста муравлина праця! Цю скарбницю компонував я по дрібках, по словечкові визбирував. Хтось два слова сказав, а я вже цілу ідею розвертаю. Хтось лише подумав — а я і його в картотеку!

— О! Невже й думки записуєте?

— Аякже! Та ви що? Невисловлені думки — це страшна, а може, й найстрашніша зброя проти держави. Це бомба! Коли чоловік там агітує, закликає, проповідує і таке інше — це не так небезпечно. Хочеш — арештуєш такого, не хочеш — не арештуєш… А ось поки він при собі різні там підступні думки плекає, доти вже й не заснеш спокійно. Так ото і чекаєш — ну, коли, коли ж він нарешті себе видасть. Уже й сам під'юджуєш, провокуєш, наче того чиряка, щоб хутше вже його прорвало. О-о, з такими, я вам скажу, якраз найбільше роботи. Мусиш терпляче чекати, поки дозріє, а тоді вже лови мент — підстав кошика, і він сам тобі упаде.

Пан Ліндер зачинив шафу і плюхнувся в крісло.

— Роботи, пане Бумблякевич, незораний край. Ось хоча б вас узяти. З'явилися ви у нас… е-е… — він зазирнув у папку — ага, позавчора. А я вже не сплю. Я вже думаю про вас. Що то за птаха така завітала до нас? Що вона шукає у такій глушині? Е-е, думаю, неспроста, видно. Щось та мусить бути. І шукаю, шукаю, шукаю… І що ви гадаєте? Мої пошуки рідко не увінчуються успіхом.

— Від усього серця ґратулюю.

— І перше, що мене зацікавило: чого ви сюди приплуганилися? Я з неприхованим подивом дізнаюся, що вас сюди занесла жадоба знань. Вам кортить розкрити таємницю замку! Що ж, ідея цілком шляхетна. Вітаю! Але я не був би паном Ліндером, якби не засумнівався.

— І тут ви маєте рацію.

— У мене припис: сумніваюся — отже, існую. І от, коли я засумнівався і все уважно розважив, то дійшов дуже цікавих висновків. Я так собі зміркував: якщо хтось охочий спізнати світ, відкрити щось нове, то він їде до Єгипту, Сіяму чи принаймні до Пацикова. Але — до С?

— Справді… хто б подумав?

— Ото ж бо й воно. Одне мені стало зрозуміло, що ви прибули-сьте до нас не тому, що якийсь там замок, не тому, що привиди, і не тому, що якась там міфічна нагорода, а з цілком певною метою.

— Цікаво…

— Так, так… З метою, котра для мене ще довго була незрозумілою. Я мучився нею, не спав, думав. Я напружено думав усі ці дні, поки ви отут швендяли. Я підняв на ноги весь свій апарат! Свого тестя, тестьову, дружину і, звичайно ж, самого себе! Я вивчав кожен ваш крок під мікроскопом. О, це була титанічна праця! Але я домігся свого. Я вас розкрив, дешифрував. Ось ви де у мене! — ляснув долонею по папці.

Бумблякевич зміряв її очима й сказав:

— Не така вже вона й груба.

— Як на три дні, то аж загруба.

— Навіть, як на три дні.

— А я кажу — загруба! — ще раз ляснув пан Ліндер.

— Можете хоч пукнути від злості, а я буду стояв на свому.

— Добродію! Ви мене дивуєте!

— Не мав такого наміру.

— Ви мене вельми дивуєте… Щойно я вам виклав усе, як на папері, і гадав, що ви зрозуміли, яка у нас ситуація. Складна ситуація. Живемо, як на пущі, далеко від світу. А через те мусимо самі давати собі раду. Мені там, — пан Ліндер показав пальцем у стелю, — довіряють. Я є в списках до найвищої нагороди.

— Яке це має значення, чи ви далеко від центру, чи близько. Мусите свою справу виконувати так само сумлінно, якби жили-сьте в пустельній Сахарі. Ви дістаєте державні гроші і повинні їх відробити.

— А я не відробляю? Я не відробляю? Та я потом і кров'ю… кожен Божий день…

— Але плід вашої праці надто злиденний. За три дні можна б і більше назбирати.

— Третій день ще не скінчився. І вночі я впишу сюди всю нашу розмову.

— Що ж, цілком слушно. Ми багато чого цінного нині висловили.

— Перепрошую! Яким ви оце тоном зі мною розмовляєте? Маю таке враження, що це не я комісар поліції, а ви!

— Ні, я не комісар. Я — Бумблякевич.

— О, видите? А говорите як комісар. Ага, до речі. Для чого ви цікавилися паном бургомістром?

— Бургомістр мав би знати про ту винагороду, що її оголосило «Діло».

— Бургомістр, кажете?

— Еге ж, бургомістр.

— Ні, він про це нічогісінько не чув.

— Ви певні?

— Цілком.

— Він ось-ось має повернутися зі Львова?

— Таке говорять.

— А хіба ви про те нічого достеменно не знаєте?

— Бургомістр, добродію, не звітує перед скромним комісаром поліції.

— Але ж ви такий у нас усезнаючий!

— Звичайно, звичайно… на представників влади у мене теж є папка. Досить пухкенька папочка, хе-хе…

— Ну, то зазирніть до неї.

— Навіщо?

— Аби дізнатися, коли повернеться бургомістр.

— Що ви? Отак узяти й зазирнути? Смієтесь? Та се ж святая святих! Ви навіть не уявляєте, які бомби закладені в ній!

Комісар встав, засмикнув фіранки і, озираючись, наче злодій, зашепотів:

— У мене є навіть дещо про самого цісаря! Ви уявляєте? Про нашого татка! Дай йому Боже здоров'я.

— Про самого цісаря?!

— Цссс! — приклав пальця до вуст. — Це державна таємниця.

— І ви її отак просто довірили мені? Уявляєте, що станеться, коли я рознесу цю таємницю по всіх усюдах?

— Не рознесете, — засміявся комісар.

— А то чому?

— Тому, що не скоро звідси виберетеся. «Залиште сподівання всі, хто входить». Ля-ля-а-а, ля-ля-а-а… — затягнув баритоном пан Ліндер.

— Ви