read-books.club » Сучасна проза » Погоня за вівцею 📚 - Українською

Читати книгу - "Погоня за вівцею"

227
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Погоня за вівцею" автора Харукі Муракамі. Жанр книги: Сучасна проза / Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 76 77
Перейти на сторінку:
гудок. Погода була чудова.

Я глибоко зітхнув, поправив рюкзак за плечима і пішов спадистою дорогою вниз. На наступному повороті я побачив новісінький джип. Перед ним стояв знайомий секретар у чорному костюмі.

15. Чай о дванадцятій ночі

— Я чекав на тебе, — сказав чоловік у чорному костюмі. — Щоправда, лише двадцять хвилин.

— Звідки ви дізналися?

— Про місце чи про час?

— Про час, — відповів я й опустив рюкзак на землю.

— Як ти гадаєш, чому я, власне, зумів стати секретарем Шефа? Завдяки старанності? Коефіцієнту розумового розвитку? Діловитості? Ні. Завдяки своїм здібностям. Одним словом, інтуїції. Якщо послуговуватися твоїми словами.

На чоловікові була тепла бежева куртка, лижні штани, а на очах — сонцезахисні окуляри із зеленими скельцями.

— Між мною і Шефом було чимало спільного. Чимало такого, що виходило за межі розуму, логіки або моралі.

— Було?

— Тиждень тому Шеф помер. Похорон був надзвичайно пишний. А зараз Токіо буквально стоїть догори ногами: вибирають спадкоємця… Посередності забігали, як навіжені. Стараються, як ніколи…

Я зітхнув. Чоловік добув з нагрудної кишені срібний портсигар, витягнув сигарету без фільтра і закурив.

— Куриш?

— Ні, — відповів я.

— Треба визнати, що своє завдання ти виконав блискуче. Навіть краще, ніж я сподівався. Чесно кажучи, ти мене просто вразив. Спочатку я думав, що доведеться допомагати тобі підказками, якщо опинишся у глухому куті… А твоя зустріч з Професором Вівцею мене зачарувала! Настільки, що я готовий взяти тебе у свою команду, якщо побажаєш…

— То ви від самого початку знали про це місце?

— Звичайно! Власне, за кого ти мене вважаєш?

— Спитати можна?

— Аякже, — охоче відповів чоловік. — Тільки коротко.

— Чому ж відразу мені про нього не сказали?

— Бо хотіли, щоб ти сам з власної волі сюди прибув. Хотіли, щоб виманив його з лігвища.

— Якого лігвища?

— Психічного. Бо коли вівця опановує людиною, то остання впадає у стан тимчасового забуття. Як після контузії на фронті. Вивести її з такого стану й було твоїм завданням. Але щоб здобути в неї довіру, ти мав бути чистим, як листок білого паперу. Ну, то що? Просто, чи не так?

— Зовсім.

— Якщо таємницю справи збагнути, то все інше здається простісіньким. Найважче скласти програму. Бо комп’ютер не може врахувати всіх нюансів людських почуттів. І тоді доводиться працювати вручну. Та немає на світі більшої радості, ніж бачити, як твоя програма, складена з такими труднощами, працює згідно з задумом.

Я здвигнув плечима.

— Отже, — вів далі чоловік, — погоня за вівцею наближається до кінця. Завдяки моїм розрахункам і твоїй наївності. Уважай, він уже в моїх руках. Правда?

— Начебто, — відповів я. — Він вас чекає. Сказав, що рівно о дванадцятій зустрінеться з вами за чашкою чаю.

Ми обидва одночасно подивилися на годинники. Була десята сорок.

— Мені треба йти, — сказав чоловік. — Бо запізнюватись — не гаразд. Поїхати до міста можеш на джипі, якщо захочеш. А за роботу — ось тобі…

Чоловік вийняв, з нагрудної кишені чек і передав його мені. Навіть не поцікавившись сумою винагороди, я запхав папірець у кишеню.

— А що, можна й не перевіряти?

— Гадаю, нема такої потреби.

Чоловік радісно засміявся.

— З тобою, бачу, приємно мати справу. До речі, вашу фірму твій компаньйон розпустив. І дарма! Бо відкривалися такі прекрасні перспективи. Відтепер рекламний бізнес набере ще ширшого розвитку. Раджу тобі братися до нього без компаньйонів.

— Ви збожеволіли, — сказав я.

— Думаю, ми ще колись зустрінемося, — відповів чоловік і рушив у бік плоскогір’я.

— Оселедець живий-здоровий! — повідомив водій, сидячи за кермом джипа. — Розповнів, як м’ячик.

Я сидів поряд з ним. Водій здавався зовсім іншою людиною — не такою, як тоді, коли приїжджав по мене лімузином, схожим на чудовисько. Усю дорогу розповідав про похорон Шефа і про догляд за котом, але я майже не слухав його.

О половині дванадцятої джип прибув на залізничну станцію. У місті панувала мертва тиша. Самотній дідок згрібав лопатою сніг на роз’їзді. Біля нього вертів хвостом худющий пес.

— Дякую! — сказав я водієві.

— Нема за що! — відповів той. — До речі, пробували скористатися телефонним номером Бога?

— Ні, часу не було.

— Після смерті Шефа по ньому не можна додзвонитися. Як ви думаєте, щось сталося?

— Напевно, Бог зайнятий, — відповів я.

— Можливо, — погодився водій. — Ну, бувайте здорові!

— До побачення! — сказав я.

Поїзд відправлявся рівно о дванадцятій. На пероні не було ні душі, в поїзді, разом зі мною, сиділо четверо пасажирів. Однак відчуття того, що я знову бачу живих людей, приносило невимовне полегшення. Хай там що, а я повернувся у живий світ. Хоч нудний і повний посередностей, але все-таки мій світ.

Я жував шоколад, коли пролунав гудок про відправлення. Гудок затих, поїзд з брязкотом рушив — і я почув гуркіт далекого вибуху. Я квапливо опустив віконну раму і висунув голову назовні. Через секунд десять пролунав другий вибух. Поїзд набирав швидкість. Минуло ще хвилини три — і над конусоподібною горою піднявся в небо стовп диму.

Упродовж усієї півгодини, поки поїзд не звернув праворуч, я не міг відірвати очей від цього диму.

ЕПІЛОГ

— Ну от, усе скінчилося, — сказав Професор Вівця. — Скінчилося.

— Скінчилося, — підтвердив я.

— Я мав би тобі подякувати, чи не так?

— І я багато чого втратив.

— Ні, — і Професор Вівця заперечливо захитав головою. — Ти тільки почав жити, хіба ні?

— Можливо… — відповів я.

Коли я виходив з кімнати, Професор Вівця припав головою до стола і тихо схлипував. Я забрав у нього останню надію на повернення втраченого часу. Правильно я зробив чи ні — цього я так до кінця і не зрозумів.

— Вона кудись поїхала, — сумовито мовив власник готелю «Дельфін». — А куди — не сказала. Ви що, нездужаєте?

— Та ні, зі мною все гаразд, — відповів я.

Я взяв свої речі й поселився в тому ж номері, що й минулого разу. З вікна кімнати навпроти видніла та сама загадкова фірма. Грудастої жінки в офісі я не помітив. Два молоді співробітники, посмоктуючи сигарети, працювали за столами. Один звіряв рахунки, інший, використовуючи лінійку, креслив на великому ватмані графік у вигляді ламаної лінії. Мабуть, через те, що не було видно грудастої жінки, фірма здавалася тепер зовсім відмінною від колишньої. Незмінною вона залишилася тільки в одному — як і раніше, було незрозуміло, чим там займаються. Рівно о шостій геть-усі її працівники покинули свої робочі місця — і будинок поринув у сутінки.

Я ввімкнув телевізор і подивився останні новини. Про вибух у горах не повідомлялося нічогісінько. Та постривай, це ж, здається, сталося вчора.

1 ... 76 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погоня за вівцею», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Погоня за вівцею"