Читати книгу - "Погоня за вівцею"

Я кивнув.

— Я незабаром піду, — сказав Пацюк. — Не можу довго тут затримуватися. Думаю, ми ще побачимося, чи не так?

— Авжеж, — відповів я.

— Бажано — там, де сонце світить і літо в самому розпалі, — сказав Пацюк. — А тепер останнє прохання. Завтра вранці о дев’ятій накрути настінний годинник і з’єднай шнури на його зворотній стороні — зелений із зеленим, червоний із червоним. О пів на десяту вийди звідси і спускайся з гір. О дванадцятій до мене прийде в гості на чай один давній знайомий… Зрозумів?

— Усе зроблю, як кажеш.

— Я такий радий, що ми зустрілися!

На хвилину нас огорнула тиша.

— Бувай! — сказав Пацюк.

— До зустрічі! — відповів я.

Загорнувшись у ковдру, я заплющив очі й нашорошив вуха. Повільно ступаючи, Пацюк перейшов через кімнату і відчинив двері. Досередини ввірвалося крижане повітря. Навіть без вітру воно, здавалось, приникало до самих кісток.

Якусь хвилину Пацюк постояв на порозі відчинених дверей. Здавалось, ніби пильно дивився не на зовнішній краєвид, не на інтер’єр кімнати й не на мене, а на щось зовсім інше. Може, на ручку дверей або носки своїх черевиків. Потім, ніби замикаючи ворота часу, з легким стуком зачинив за собою двері.

І залишилася сама тиша. Сама тиша — і більш нічого.

13. Зелений і червоний шнури. Замерзлі чайки

Невдовзі після того, як Пацюк зник, мене охопив нестерпний озноб. Я пробував блювати над умивальником, але, крім хрипкого кашлю, з мене нічого не виходило.

Я піднявся на другий поверх, скинув светр і забрався у ліжко. Озноб і гарячка приходили на зміну одне одному. І кожного разу кімната то розширювалася, то звужувалася. Ковдра і нижня білизна просякали потом, який прилипав до охололого тіла.

— О дев’ятій накрути годинник, — шепоче хтось мені у вухо. — Зелений дріт із зеленим… червоний — із червоним… О пів на десяту вийди звідси…

— Не переживай, — каже Чоловік-Вівця. — Все піде добре.

— Клітини тіла приходять на зміну одні одним, — промовляє дружина. У правій руці в неї — біла сорочка з мереживом.

Голова хилитається мимоволі з боку в бік на сантиметрів десять.

Червоний дріт з червоним… зелений — із зеленим…

— Бачу, ви нічогісінько не розумієте, — каже подружка.

Так, я справді нічого не розумію.

Чути, як шумлять хвилі — важкі, зимові. На олов’яному морі — білі баранці хвиль. Замерзлі чайки.

Я — у герметично зачиненій виставковій залі акваріуму. Перед очима — кілька китових прутнів. Страшна духота. Треба, щоб хтось відчинив вікно.

— Не можна, — каже водій. — Якщо один раз відчинити, то зачинити не вдасться. І тоді ми всі помремо.

Хтось відчиняє вікно. Страшна холоднеча. Чути, як кричать чайки. Їхні різкі голоси рвуть на шматки мою шкіру.

— Ви пам’ятаєте, як звуть вашого кота?

— Оселедець, — відповідаю я.

— Ні, не Оселедець! — каже водій. — Його ім’я вже змінилося. Взагалі імена постійно змінюються. Я навіть не певен, чи ви пам’ятаєте своє.

Страшна холоднеча. І чайок стає щораз більше.

— Посередність вибирає найдовшу дорогу, — каже чоловік у чорному костюмі. — Зелений дріт — це червоний дріт, а червоний — це зелений!

— Про війну ти що-небудь чув? — питає Чоловік-Вівця.

Оркестр Бені Ґудмена починає грати «Aіrmaіl Specіal». Чарлі Крісчен затягує довжелезне соло. На його голові м’який кремовий капелюх… Це було останнє видиво, що залишилося в моїй пам’яті.

14. І знову небезпечний поворот

Щебетало птаство.

Сонячне проміння, пробившись крізь щілини віконниць, вимальовувало на ліжку смугастий візерунок. Стрілки мого наручного годинника, що опинився на підлозі, показували сьому тридцять п’ять. Ковдра і сорочка стікали потом так, ніби хтось вилив на них відро води.

Голова все ще паморочилась, але жар уже спав. За вікном від краю і до краю простягався сніжний краєвид. Під світлом нового ранку пасовище виблискувало сріблом. Холодне повітря приємно бадьорило.

Я спустився вниз і заліз під гарячий душ. Глянув у дзеркало — моє обличчя страшно зблідло, щоки за одну ніч глибоко запалися. Я намазав на лице крему втричі більше, ніж звичайно, й ретельно поголився. Потім зайшов у туалет і звільнився від неймовірно великої кількості рідини.

Справивши малу нужду, я вкрай знесилів. Як був у халаті, так і повалився на диван і пролежав там хвилин п’ятнадцять.

Птахи не переставали щебетати. Сніг почав танути, з даху раз по раз скапувала вода — кап-кап-кап! Час від часу здалека долинали якісь пронизливі звуки.

О пів на дев’яту я випив дві склянки виноградного соку, з’їв яблуко. І почав складати речі. Вирішив узяти у підвалі пляшку білого вина, плитку шоколаду «Герші» і два яблука.

Я спакувався — і у вітальні запанувала сумовита атмосфера. От-от вся ця історія мала скінчитися.

Упевнившись у тому, що наручний годинник показує дев’яту, я підтягнув догори одну за одною три гирі настінного годинника й перевів його стрілки на дев’яту. Потім відсунув його важкий корпус від стіни і з’єднав докупи чотири шнури — зелений із зеленим, червоний з червоним.

Шнури виступали з чотирьох дірок, просвердлених у дерев’яній панелі, — двох унизу і двох угорі. Вони кріпилися на задній стороні годинника таким самим дротом, який я бачив у джипі. Я присунув годинника знову до стіни і перед дзеркалом востаннє попрощався зі своїм двійником.

— На все добре! — сказав я.

— На все добре! — відповів двійник.

Я попрямував через пасовище тим самим маршрутом, яким прийшов сюди. Сніг рипів під ногами. Без жодного сліду на снігу, пасовище здавалося срібним озером, що затопило кратер вулкана. Я обернувся назад — мої сліди тяглися самотнім рядочком до самого будинку. З несподіваними вихилясами. Йти прямо — не така вже й проста річ.

Здалека будинок скидався на живу істоту. Ніби відчуваючи на собі якийсь тягар, він зіщулився і струсонув зі себе купу снігу, яка з гуркотом покотилася схилом даху і розбилася на шматки об землю.

Я пішов далі — й опинився на краю пасовища. Потім довго пробирався через березову діброву, перейшов міст, обійшов конусоподібну гору й досяг злощасного повороту.

На щастя, сніг на повороті не встиг обледеніти. І хоча я ступав по ньому якомога обережніше, мене не полишало неприємне відчуття, що от-от провалюся кудись у безодню. Минати поворот довелося, тулячись до кручі, що обсипалася від найменшого дотику руками. Тіло під пахвами спливало рясним потом. Як під час кошмарного сну в дитинстві.

Праворуч відкривалася рівнина, все ще вкрита снігом. Посередині, сліпучо виблискуючи під сонцем, протікала річка Дзюнітакі. Здавалося, ніби десь далеко свистить паровий