Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

який вони ще тримають. Але так вона склала собі про смерть, поза всяким сумнівом, досить зручне й поверхове уявлення, тільки й потрібне тому, хто не готовий нести тягар життя, і зрештою їй і самій стало весело, коли вона завважила, як нагадує все це оту отоманку, що її вона звеліла поставити до строгої батьківської вітальні (єдина зміна в будинку, яку вона запровадила з власної ініціативи), щоб на ній навлежачки читати.

І все ж думка відмовитися від життя аж ніяк не була в Аґати просто грою. Їй здавалося цілком вірогідним те, що на зміну такій сповненій розчарувань схвильованості має прийти стан п’янливий, спокій якого в її уяві мимоволі набував своєрідного фізичного образу. Вона відчувала це тому, що не мала потреби в оманливій ілюзії, нібито світ потрібно поліпшувати, і всякчас ладна була зовсім відмовитися від своєї частки в ньому, аби лиш це можна було зробити у приємний спосіб; а крім того, ще й під час тієї дивної недуги, яка спіткала її на межі між дитинством і юністю, в неї вже відбулася особлива зустріч зі смертю. Тоді не було такої хвилини, такої секунди, щоб сили її майже непомітно для ока, та загалом усе ж нестримно швидко не танули, і від неї з дня на день відділялися й помирали все нові й нові частинки її тіла; та в лад цьому занепаду й цьому відходу від життя в ній пробуджувалось і якесь незабутнє нове прагнення до мети, що проганяло з її недуги всі тривоги й страхи, і то був своєрідний, сповнений сенсу стан, в якому вона навіть діставала трохи влади над дорослими, які були поруч із нею й дедалі втрачали впевненість. Цілком можливо, що ця перевага, яку вона усвідомила за таких разючих обставин, згодом стала ядром її психічної готовности піти подібним шляхом від життя, бентеги й тривоги якого чомусь не відповідали її сподіванням; та, ймовірніше, все було навпаки, й та недуга, завдяки якій вона уникала вимог школи й батьківського дому, була першим виявом її прозорого ставлення до світу, ставлення, немовби пронизаного невідомим їй променем почуттів. Бо Аґата почувалася людиною вдачі простої, сповненої тепла, жвавої, ба навіть веселої й невибагливої; вона й справді поступливо пристосовувалася до найрізноманітніших життєвих обставин і ніколи не впадала в байдужість, як це буває з жінками, котрим не до снаги дати раду своєму розчаруванню. Та й серед сміху, й серед сум’яття чуттєвого авантюризму, яким через це й не було кінця-краю, і далі тривало оте знецінювання, яке кожну фібру її тіла стомлювало й змушувало тужити за чимось іншим, чому скоріше всього можна дати назву «ніщо».

Оте «ніщо» мало певний зміст, хоч дати певне визначення йому й важко. Тривалий час Аґата з різноманітних нагод проказувала сама до себе слова Новаліса: «То що ж мені зробити для власної душі, яка живе в мені, мов нерозгадана загадка? Душі, яка попускає зримій людині необмежену сваволю, бо ніяк не може підкорити цю людину собі?» Але мерехтливе світло цих слів, миттєво, мов спалах блискавки, осяявши Аґату, щоразу знову гасло в мороці, бо в душу вона не вірила: це було б, здавалося їй, надто нескромно, а як для неї, то й надто просто. Але й у земне вірити вона також не могла. Щоб це по-справжньому зрозуміти, треба лиш усвідомити собі, що така відмова від ладу земного без віри в лад неземний — це щось глибоко природне, бо в будь-якій голові, крім логічного мислення з його суворою й простою любов’ю до ладу, цим віддзеркаленням зовнішніх обставин, дає про себе знати мислення афективне, логіка якого, якщо про таку випадає говорити взагалі, відповідає особливостям почуттів, пристрастей і настроїв; таким чином закони цих двох видів мислення співвідносяться приблизно так, як закони лісоскладу, де штабелями лежать прямокутно обтесані й приготовані до відправлення колоди, і заплутані, темні закони лісу з його копошінням і шарудінням. А позаяк об’єкти нашого мислення аж ніяк не цілком незалежні від його стану, то обидва ці види мислення в кожній людині не лише зливаються, але й можуть певною мірою зводити перед нею два світи, принаймні безпосередньо перед тією і вслід за тією «першою загадковою і невимовною миттю», про яку один знаменитий релігійний мислитель стверджував, нібито вона трапляється в кожному чуттєвому сприйнятті, перше ніж почуття й зорове споглядання відділяться одне від одного й займуть місця, де ми звикли їх знаходити: стануть річчю у просторі й роздумами, замкненими тепер у спостерігачеві.

Отже, хоч би яке було співвідношення між речами й почуттям у зрілому світогляді цивілізованої людини, кожне все ж таки знає про ті екзальтовані хвилини, коли до поділу надвоє ще не дійшло, так наче вода й суходіл ще не відділились одне від одного і хвилі почуттів становлять один суцільний круговид разом із горами й долами, що творять образ речей. Не варто навіть припускати, нібито в Аґати такі хвилини траплялися надзвичайно часто й викликали в неї глибокі емоції; просто вона сприймала їх гостріше чи, якщо хочете, навіть забобонніше, бо всякчас ладна була вірити світу й водночас не вірити йому, як це робила ще за шкільних часів і не забула робити й згодом, коли ближче познайомилася з чоловічою логікою. У цьому сенсі, який не має нічого спільного з навіженством і примхливістю, Аґата, якби вона була самовпевненіша, цілком могла б претендувати на титул найнелогічнішої жінки у світі. Та їй ніколи й на гадку не спадало вбачати в очужілих почуттях, яких вона зазнавала, щось більше, ніж власну незвичайність. Лише внаслідок зустрічі з братом у ній сталася переміна. У порожніх, суціль схованих у тінях самотности кімнатах-печерах, ще недавно сповнених розмов і відчуття взаємности, яке проникало до глибин душі, мимоволі зникала різниця між фізичною розлукою й духовною присутністю, і поки один за одним збігали дні, не лишаючи по собі слідів, Аґата як ніколи виразно відчувала своєрідні чари всюдисущности і всемогутности, пов’язані з переходом світу, яким його сприймаєш внутрішньо, у світ, яким його бачиш зором. Тепер її увага, здавалося, не зосереджувалась на відчуттях і почуттях, а відкривалась одразу глибоко в серці, куди проникало лише те, що світилося так само, як саме серце, і попри невігластво, в якому Аґата зазвичай звинувачувала себе, їй, коли вона пригадувала братові слова, тепер ввижалося, що найголовніше в них вона розуміє, навіть про це не замислюючись. І позаяк дух її був такою мірою сповнений самим собою, що навіть