Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ідіть же до пана; нехай пан той ліс вируба, да нехай пні викопа, да нехай той шпиль (гора крута) виоре, да нехай насіє проса, да щоб просо уродило, да щоб пожав, і помолотив, і потовк до світа, щоб було пшоно курчата годувать.
Так пан сказав:
— Де ж так можна, щоб до світа ліс вирубати, пні викопати, шпиль виорати, проса насіяти, пожать, і звозить, і помолотить, і потовкти, — не можна за ніч.
То чоловік каже:
— Де ж таки, пане, щоб із печених яєць курчата вивести, і щоб вони поросли, і щоб на страву були — не можна так, пане.
От він тоді каже:
— Ну, того не можна і того не можна; нехай же вона прийде до мене у гості, хоть побачу — яка.
Ось іде той чоловік додому та й плаче. Вона його стрічає:
— Чого ти, — каже, — тату, плачеш?
— Як же мені не плакать, що пан ізвелів, щоб ти була у гості, нехай я побачу — яка. Да щоб так, щоб ішла і їхала, щоб гола і в сорочці і щоб з гостинцем і без гостинця.
От вона каже:
— Не плач, тату! Іди в ліс, да злови зайця і перепелицю, да піймай козу, да шукай ятера (що рибу ловлять).
Так вона сорочку скинула, а той ятір наділа на себе, узяла зайця під руку, під другу перепелицю, одну ногу підняла на козу, — так присіла, нібито їхати, а другою стрибає і говорить:
– Іди ж, тату, нехай вже пан прибирається, буду у гості; нехай двері поодчиняє, вікна поодсуває, ворота поодчиняє і щоб столи понастилав, і щоб все поготовив для мене страву, напитки, наїдки, — що буду у гості.
Чоловік той пішов попереду, сказав. От пан той прибравсь і дожидає. От вона іде і їде. Пан собак велів поодпускать, хортів, щоб її порвали, так вона тільки увійшла у двір, зайця пустила, — так собаки усі за зайцем, а вона просто іде до пана.
От він бачить, що вона іде і їде; гляне — так вона й гола, і в сорочці, — бач, ятір з прядива виплетений ріденько, так тіло видно.
Так вона каже:
— Здорові були, пане, прошу, нате ж вам гостинця!
Та дає панові з рук перепелицю, а він на її удививсь, а перепелиця з рук у нього у вікно вилетіла: був гостинець і нема. От він там по покоях сідає, то ходить; що вже як він сказав, то вона зробила, що вже не панська правда, а Семилітчина. Водить її всюди та й каже: це така страва, а це така страва, а це знов така страва; це дорога, а це теж дорога. А хліба нема. Ось вона ходить та й каже:
– І се, пане, добре, і се добре, да до хліба.
Так він роздумавсь: хоч що їсти, а як хліба не поїсти, то голоден. Положили хліба. Каже пан:
— Сідай обідать.
Вона й сіла. Коли йде два чоловіки до пана судитися. От він устав та й питає:
— За чим ви?
Один каже:
— До вашої милості — розсудіть нас. Поїхали ми в ярмарок, дак моя кобила, а того чоловіка віз.
Той чоловік каже:
— А мій віз, пане.
— Ми кобилу випрягли, у ярмарку прив'язали до воза, дали їсти, самі пішли на базар купувати; коли ідемо, аж уже лошатко єсть — нам Бог дав.
От той чоловік:
— Мій віз привів лоша, що лоша під возом, під колесо мордочкою товче, що бач, сліпе. А я кажу:
— Е, ні! Брешеш, то моя кобила привела лоша.
Та й побились, за чуби тягалися. Так пан спитав:
— А де лоша було?
Той каже:
— Під возом, пане, було.
— Да і віз же і лоша привів, а не кобила, коли під возом було.
Хотіли вже люди йти, а Семиліточка сидить, та слухає, та й каже:
— То як у мого батька був гай на шпилі, а вони той гай вирубали, пні викопали, виорали, да насіяли проса, да уродило таке хороше просо, таке хороше! Так унадилась риба щука та линь, да й виїли просо.
А другі були тут пани, сидять, та це чують, та кажуть:
— Не можна сьому статься, щоб риба до проса ходила їсти.
А вона каже:
— Не може сього, панове, статься, щоб віз да лоша привів: дерево зрубане і отесане, да ще б то з себе плод викинуло, — не можна.
От так пан вже побачив, що вона розумніша, дав їй півпанства, та стала вона вже у нього розсуждать людей; ото пан такий був, що не розсудить і людей.
Сім лозин
Було це чи не було, жив колись один чоловік, і мав він семеро синів. Брати були нерозлийвода: разом їли-пили, разом сумували й раділи, разом на полювання ходили. Не те що серед людей, а навіть серед звірів не було сили, здатної подолати їх.
Спливали місяці, роки, всі брати поженились, у них народилися діти. Кожен звив своє гніздо, й не зоглянулися вони, як відцуралися один від одного.
Батько постарів і жив сам. Часом діти приходили до батька, та вже не було між ними ні колишньої злагоди, ні дружби. Бачить батько, що коли й далі так буде, стануть вони зовсім чужими між собою.
Покликав він якось усіх синів до себе та й каже:
— Сини мої, завтра кожен принесіть мені по гранатовій лозині товщиною з палець.
— Гаразд, тату, — відповіли сини та й пішли.
Уранці кожен з них приніс по лозині. Батько взяв ті лозини докупи й посередині міцно зв'язав мотузом.
— А тепер, сини мої, — звелів батько, — я хочу побачити, чи подужає хто з вас переламати цей пучок лози.
Кожен син брав той пучок і, хоч як старався, не міг виконати батькового побажання. Тоді батько розв'язав пучок і роздав кожному сину по лозині.
— Ану побачу, чи хоч одну лозину ви подужаєте переламати?
Сини виконали батьків наказ та й питають:
— То й що з того, що ми переламали ці лозини?
— Ці сім лозин, — відповів батько, — це ви сім братів. Якщо ви триматиметесь купи, ніхто вас зламати не зможе, як і оці сім лозин. А ви роз'єдналися, кожен себе глядить, через те у вас нема того ладу, що був раніше.
Послухали сини батькової поради й з того дня почали знову жити в мирі й злагоді.
Таке й гірше за таке
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі», після закриття браузера.