Читати книгу - "Мати все"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Не хоче? І всі роки сирітські назовні.
– Не хочеш? – закричала Ліда відчайдушно. Вихопила з кишені стару світлину, кинула в лице Іветті. – Це я тебе не хочу бачити! Ніколи! Чуєш? Ти… Ти сука!
І геть. Сходами, сходами… Біжить, спотикається. Дайте повітря!
Надвір. А надворі ж гидота. Мокрий сніг надвечір підмерз, холод до кісток тулиться, поодинокі перехожі в тепло спішать. Ліда вискочила з під’їзду й остовпіла – біля дерева трусилася від сліз Ангеліна.
– Що, нянько! – вигукнула Ліда люто. – Брехня й кроку ступити не дає?!
Ангеліна затрусилася ще більше.
– Лідусю… Біда! Райка з Платоном втекли.
– Що?! Як утекли?…
– А все ти, Лідусю. Усе ти! – заплакала нянька. – Погано тобі жилося! Припекло тобі оце сьогодні сповідь мені влаштовувати! Вони й дременули. Де їх тепер шукати? Платосик же, мабуть, босий, бідаха! Цілий вечір Подолом шастаю, все гукаю. Мати всю міліцію на ноги поставила. Господи, святий і безгрішний! Допоможи рабі своїй Іветті синочка знайти. Та напоум, Господи, ту Райку божевільну, що за собою його потягла. Це вона, зараза, учудила! Вона! А й подумала би… Хіба вона тим дитя своє врятує? Хіба по ній та ноша, Господи?
Ліда розреготалася так недобре, що нянька й про Бога забула.
– Ти чого, Лідусю?
Ліда нахилилася до землі, взяла грудку льоду. Приклала до щоки.
– Ох хутірська… – прошепотіла. – А ти не вибираєш… Усе своє забираєш…
Побрьохала геть.
– І куди ти, Лідусю? – кричала їй услід Ангеліна. – Хіба не допоможеш Платосика шукати?
– Самі шукайте, – процідила. – Хто він мені такий?…
Розділ 9
Маршрути є! Розпач веде. На плечі всівся, підганяє сироту! Батько помер, мама… Та, що народила, – проклята будь! Кинула. За гроші віддала. Та, що виховала, – проклята будь! За страх. Нагородила ним від початку, суворо контролювала його рівень у Лідиному серці з дня у день, як рівень цукру в крові діабетика. Тоха… Ох же Ліда з ним навошкалася, щоб мамі догодити! Хутірська… Ліда думала – вони схожі. А ні! Тій малій страх очі не заплював. Усе бачила, по-своєму вирішила: своє з собою і гайда! Не купилася! А Ліді тепер куди?! Вона ж… Вербицька. Єдина з усіх справжня Вербицька! Хай навкруги все куплене – прізвища не віддасть! Стас і не ображається, що вона не Скакун. Стас… А чому він не ображається? Мама і його…
Аж заклякла посеред вулиці. Похапцем відшукала мобільний.
– Зоряно, – прошепотіла у трубку. – Можна я в тебе трохи поживу?
– Так, пані Лідо, – сказала Зоряна. – Моя квартира порожня. Ми в Олеговій поки…
– Я їду.
– Куди? – здивувалася Зоряна.
– До тебе. Зоряно. По ключі.
– То ви хочете просто зараз, пані Лідо? Вже ніч надворі. Хіба до ранку…
…На другу годину ночі Ліда Вербицька пріла в шубі у своїх апартаментах. В одній руці ключі від Зоряниної квартири, другою вчепилася в ручку невеличкої валізи на коліщатках.
Утомлений, знервований Стас повернувся о пів на четверту. Надихався тих хімікалій на складах, аж у голові паморочилося, нарахувався тих коробок, налаявся з вантажниками, – йому би поспати. Не до концертів. Та, мабуть, картинка була настільки кумедною – Ліда у шубі на дивані, поряд валіза, – що Стас і про втому забув. Розреготався, як навіжений:
– Дуню, ви куди? У Європу?
Ліда стиснула долоньки, спитала глухо:
– Стасику… Скільки конкретно грошей мама заплатила тобі за те, щоби ти…
Лясь! У Дезінфікатора щока почервоніла.
– Лідо… Кому ти віриш?… Твоя мати…
Ліда незграбно підвелася, смикнула до себе валізу:
– Стасику. Я йду від тебе…
Насупилася, смикнула головою – не те. Волоцюжку згадала. Усміхнулася ошелешеному Дезінфікатору.
– Стасику… Я сама покидаю тебе…
Він не встиг крикнути: «Ну ти дурна!» або ще щось недоречне і зайве. Розгублено дивився їй услід, а коли двері за Лідою грюкнули, упав на диван, безпорадно скреготнув зубами:
– Блін! Хіба не сука?!
Менш ніж за добу складно перетравити приголомшливі одкровення, що перевертають життя з ніг на голову і вимагають, щоб та голова терміново заклала нові основи подальшого життя. Ліда вискочила на вулицю, хоч збиралася при Стасові демонстративно зухвало викликати таксі й тільки після цього грюкнути дверима.
– А й нічого… – шепотіла збуджено. – Із мобільного викличу!
Мобільний жалібно блимав зеленим – батарея розрядилася. Ліда вхопила валізу, потягла в бік Контрактової. Жваве місце. І вночі таксі юрмляться. У провулку зупинилася перепочити, бо не йшла – ковзала на тих підборах, побачила чорний целофановий мішок при стіні. Марк? Підійшла ближче і тільки тепер побачила: мішок порожній, з одного кута цеглиною до землі притиснутий.
Ліда міцніше перехопила валізу, побрьохала в бік Межигірської. До порожнього будинку, де Марк, щури і батарея. А коти помирають. Хай він її вислухає! Хоча б і за гроші! Їй треба… Треба виплакатися.
…У покинутому домі горіла мала свічка, і від того він скидався на забутий храм. На ящику біля теплої батареї куняв чоловік. Не насторожився від чужих кроків. От же легковажний! А як злодюжки крадуться?… Ліда зупинилася кроків за десять від нього, гукнула:
– Марку!
Чоловік не озирнувся, а якось дивно, ніби під дупою не ящик, а рухливий диск для схуднення, всім тілом повернувся до Ліди, і вона побачила старезного діда з кудлатою бородою. На колінах у дідугана сидів здоровезний рудий кіт і дивився на Ліду холодними злими очима. Це був той самий кіт, що його щури з’їли. Хай би і свічку загасили – Ліда б і тоді не помилилася. А дід… Може, це Марк? Тільки геть старим став… в одну мить.
Ліда раптом відчула, як всередині, з голови – у п’яти, покотилися холодні камінчики – так швидко, ніби Ліда – геть порожня, як водостічна труба.
– А… кота ж… щури з’їли…
– Ти хто? – прошамкав дідуган.
– А… де Марк?
– Пішов…
– Куди?
– Не докладував… – відповів дід. Похвалився: – Ось… Батарею мені залишив. І пальта свого…
– Дякую, – прошепотіла вихована професорська донька.
Полізла в дірку в стіні. Валіза застрягла серед битої цегли. Ліда смикнула її до себе, зиркнула на дідугана – хай би допоміг! Дідуган спав – підборіддя у груди. А на колінах у нього сидів здоровезний рудий боцман і не зводив із Ліди льодяних очей.
– Вибачте… – якогось біса прошепотіла Ліда і так смикнула до себе валізу, що ручка одірвалася.
О сьомій ранку дісталася Зоряниної квартири на Оболоні.
Стала під душ, і хоч гаряча вода трохи розслабила напружені м’язи, думок не заспокоїла. Хотілося бігти. Не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мати все», після закриття браузера.