Читати книгу - "Завоювання Плассана"

Господині всього Плассана вишикувалися в ряд на його шляху. Торговки, взявшись у боки, стали коло своїх столиків і розглядали його. Всі штовхалися, жінки ставали на кам’яні тумби коло зернового ряду. Муре ще більше наддав ходи, щоб швидше звідси вибратись, все ще не усвідомлюючи, що це він є причиною метушні.

— Ах, дивіться, руки в нього, як крила вітряка, — сказала одна селянка, що продавала фрукти.

— Він біжить, як очманілий, трохи не звалив мого столика, — додала торговка салатом.

— Держіть його! Держіть його! — весело кричали мірошники.

Муре, зацікавившись, раптом спинився і простодушно став навшпиньки, щоб побачити, що там таке діється: він подумав, що спіймали злодія. Натовп дико зареготав, залунали гикання, свистки, нявкання.

— Він не лихий, не кривдіть його!

— Авжеж! Я б не довірилась йому… Він встає вночі, щоб душити людей!

— Як собі хочете, а очі в нього лихі.

— Що ж це отак враз на нього найшло?

— Еге ж, враз… Таке з кожним може статися! А який лагідний був чоловік!.. Я йду, мені боляче на це дивитися. Ось вам три су за ріпу.

Муре впізнав Олімпію в гуртку жінок. Вона купила чудових персиків і несла їх у маленькій сумочці, з якими ходять дами з вищого товариства. Мабуть, вона розповідала якусь хвилюючу історію, бо кумасі, що її оточували, приглушено скрикували, сплескуючи з жалю руками.

— Тоді, — казала вона, — він схопив її за волосся і перерізав би їй горло бритвою, якби ми не прибігли вчасно й не запобігли злочинові… Нічого йому не кажіть, щоб не сталося нещастя…

— Га? Яке нещастя?.. — розгублено спитав Муре у Олімпії.

Жінки розступились. Олімпія насторожилась і обачливо пішла собі, пробелькотівши:

— Не гнівайтесь, пане Муре… Краще б ви йшли додому.

Муре повернув у завулок, що вів до бульвару Совер.

Знов залунали крики, кілька хвилин за його спиною чути було, як схвильовано гомонів ринок.

«Що це з ними сьогодні? — подумав він. — Може, це вони з мене сміялись? Проте я не чув, щоб називали моє ім’я… Певно, трапилась якась пригода».

Він зняв капелюха і оглянув його, боячись, чи не кинув на нього якийсь хлопчисько жменю вапна, але ні; не було й почепленого на спину паперового змія чи пацюкового хвоста. Це його заспокоїло. У тихому завулку він пішов знову ходою буржуа, що вийшов на прогулянку, і спокійно дійшов до бульвару Совер. Дрібні рантьє були на своїх місцях на лавці, гріючись на сонці.

— Дивіться! Муре! — здивовано промовив капітан у відставці.

Заспані обличчя присутніх пожвавила величезна цікавість. Не підводячись, вони витягали шиї і розглядали з голови до ніг Муре, який спинився перед ними.

— Що, вийшли прогулятися? — спитав капітан, очевидно, найсміливіший з усіх.

— Так, прогулятися, — неуважно відповів Муре, — погода чудова.

Всі обмінялися значущими усмішками. Їм було холодно, небо затягли темні хмари.

— Чудова, — промовив колишній чинбар, — вам легко догодити… Щоправда, ви одягнені вже в зимовий сюртук, він у вас дуже цікавий.

Усмішки перейшли в хихикання. Раптом Муре спало щось на думку.

— Погляньте, будьте ласкаві, — попросив він, хутко повертаючись спиною, — чи не намальовано у мене сонце на спині?

Колишні торговці мигдалем не могли більше стримуватися і зареготали. Жартун цієї компанії, капітан, примружив очі.

— Де сонце? — спитав він. — Я бачу тільки місяць.

Всі пирснули зі сміху, вважаючи, що це надзвичайно дотепно.

— Місяць? — перепитав Муре. — Зробіть мені ласку, зітріть його, він завдав мені багато прикростей.

Капітан ляснув його двічі чи тричі по спині і сказав:

— Ну от, мій любий друже, тепер ви позбулись його. Це справді не дуже приємно мати місяць на спині… Чого це у вас такий поганий вигляд?

— Я не дуже добре себе почуваю, — відповів Муре своїм байдужим тоном.

Йому здалося, що він чує якесь шепотіння на лавці.

— О! Про мене дуже дбають вдома. Моя дружина дуже добра, вона годить мені… Але мені потрібний добрий відпочинок. От чому я більше не виходжу і мене бачать яе так часто, як раніше. Коли я видужаю, то знову візьмуся за свої справи.

— А кажуть, — грубо перебив його колишній чинбар, — ніби нездужає ваша дружина.

— Моя дружина… Це брехня, вона зовсім не хвора, — вигукнув Муре збуджено. — У неї нічого, нічогісінько немає… На нас скоса дивляться тому, що ми сидимо спокійно вдома… Отаке, моя дружина хвора! Вона зовсім здорова, у неї навіть голова ніколи не болить.

Він белькотав уривчасті фрази, збентежено ховаючи очі, як людина, що бреше, а язик у нього плутався, як у балакуна, який довго мовчав. Рантьє співчутливо похитували головами, а капітан постукав себе пальцем по лобі. Колишній шапкар з передмістя, який пильно оглянув Муре від краватки до останнього гудзика на сюртуці, нарешті втупив очі в його черевики. Шнурок на лівому черевику розв’язався, і це здалося шапкареві знаменним; він штовхав ліктем сусідів, показуючи очима на кінчики розв’язаного шнурка. Незабаром усі, хто сидів на лавці, тільки й дивились, що на цей шнурок. Який жах! Всі ці статечні люди знизували плечима, ніби говорячи, що вважають справу безнадійною.

— Муре, — батьківським тоном сказав капітан, — зав’яжіть-но шнурок на черевику.

Муре подивився на свої ноги, проте, наче не зрозумівши, знову почав говорити. Ніхто йому не відповідав; тоді він замовк, постояв ще якусь мить і тихенько пішов далі.

— Він упаде, це факт, — заявив чинбар, підводячись, щоб довше його бачити. — Ну й кумедний же він! Певно, зсунувся зовсім з глузду.

В кінці бульвару Совер, коли Муре проходив повз Молодіжний клуб, він знову почув приглушений сміх, що супроводив його з тієї хвилини, як він вийшов на вулицю. Він помітив на порозі клубу Северена Растуаля, який показував на нього групі юнаків. Тепер він збагнув, що все місто сміялося з нього, Муре. Він понурив голову, його охопив якийсь страх; не розуміючи причини цього озлоблення, він несміливо пробирався попід будинками.

Повертаючи на вулицю Канкуен, він почув позаду себе якийсь шум. Обернувшись, побачив трьох хлопчаків, які йшли за ним — двоє більших із зухвалими обличчями і один зовсім маленький, дуже серйозний, який тримав у руці знайдений десь у канаві гнилий апельсин. Пройшовши вулицею Канкуен, він перетнув площу Рекале і опинився на вулиці Банн. Хлопчаки все йшли за ним.

— Хочете, щоб я нам’яв вам вуха? — раптом обернувшись і наступаючи на них, крикнув він.

Вони з реготом і криком кинулися врозтіч від нього. Муре, дуже почервонівши,