Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

— Але я відчуваю…

— Так. — Роландів голос звучав м’яко, але з очей не зник той жахливий погляд. Погляд, у якому був не лише смуток. Він наче промовляв, що все буде як буде, але в ньому прозирала Вежа, Темна вежа, і саме в ній він перебував уже душею і серцем, ка і кхефом. — Так, я теж це відчуваю. Як і ми всі. Саме тому ми ділимо одне з одним цю воду, котра є дружба. Ти розділиш зі мною кхеф, випивши цю воду?

— Так.

— Пий, васале.

Джейк випив. І перш ніж Роланд встиг поцілувати його, він кинув чашечку, обвив руки довкола стрільцевої шиї й гарячково прошепотів йому на вухо:

— Роланде, я люблю тебе.

— Я теж тебе люблю, — сказав стрілець і відпустив його. Надворі знову знявся вітер. Джейк чекав, що якась істота завиє, може, навіть переможно, але все мовчало.

З усмішкою Роланд повернувся до пухнастика-шалапута.

— Юку з Серединного світу, чи визнаєш ти мене діном?

— Дін! — сказав Юк.

— Чи розділиш ти зі мною кхеф і чи вип’єш цю воду?

— Кхеф! Вод!

— Пий, васале.

Юк опустив пичку в свою чашечку (що насправді було нелегко) і хлебтав, аж поки чашка не спорожніла. Він очікувально підвів очі. На вусах у нього висіли намистинки «пер’є».

— Юку, я тебе люблю, — і з цими словами Роланд нахилив обличчя до шалапута (і його гострих зубів). Юк лизнув його в щоку і знову тицьнувся носом у чашечку, перевірити, чи не лишилося там краплини-двох.

Роланд простягнув руки. За одну взявся Джейк, за другу — Сюзанна. Невдовзі вони всі поєдналися. «Як п’янички наприкінці зборів „Ал-Анону“»[54] — подумав Едді.

— Ми ка-тет, — сказав Роланд. — Ми з багатьох одне. Ми розділили спільну воду, так само, як ділимо життя і пошуки. Якщо хтось відокремиться, він чи вона не заблукає, бо ми одне ціле й не забудемо цього навіть після смерті.

Ще мить вони трималися за руки. Першим відпустив Роланд.

— Який у тебе план? — спитала Сюзанна. Любчиком чи зайчиком вона його не назвала, і надалі Джейк більше ніколи не чув, щоб вона пестливо зверталася до стрільця. — Скажеш нам?

Роланд кивнув на магнітофон «Волленсак», який досі стояв на діжці.

— Напевно, спершу слід послухати оце. План такий-сякий у мене є, але те, що хоче нам сказати Бротіґен, може прояснити деталі.

П’ять

Ніч у Краю Грому: безмісячна, беззоряна, — була втіленням самої темряви. Втім, якби ми стояли біля печери, в якій Роланд і його тет щойно розділили кхеф і тепер збираються послухати касети Теда Бротіґена, то побачили б дві червоні жарини, що у тій вітряній темряві висіли. Якби ми вибралися стежкою, що вела на Стік-Тете (небезпечна пропозиція в такій непроглядній пітьмі), то зрештою натрапили б на павука з сімома лапами, який припав до землі над якимось наче здутим трупом койота-мутанта. Цей кан-тої-тете був воістину найневдалішим творінням природи. З грудей йому випиналася куца п’ята лапа, а між задніх лап теліпався желеподібний шмат плоті, схожий на спотворене вим’я. Але його плоть живить Мордреда, а кров — довгими гарячими ковтками — солодка, як десертне вино. Насправді поживитися в цьому світі є чим. У Мордреда не було друзів, які перенесли б його на семимильних чоботах телепортації з одного місця в інше, але подорож від станції «Край Грому» до Стік-Тете анітрохи його не стомила.

Він підслухав достатньо, щоб зрозуміти: його батько замислив раптовий напад на місто, яке лежало внизу. Сили дуже нерівні, але Роландова банда стрільців прив’язана до нього, а несподіванка завжди була потужною зброєю.

А ще стрільці, як сказав би Джейк, — fou,[55] у розпал битви стають скаженими і втрачають будь-який страх. Таке шаленство — зброя, навіть потужніша за раптовість.

Здається, Мордред народився вже з певними знаннями. Наприклад, він знає, що його Червоний Батько, якби отримав таку інформацію, якою володіє зараз Мордред, негайно надіслав би гінця до начальника Девар-Тої зі звісткою про те, що прийшли стрільці. І тоді, вже сьогодні ввечері, ка-тет із Серединного світу сам би потрапив у засідку. Може, їх прикінчили б уві сні, щоб Руйначі могли безборонно продовжити роботу для Короля. Мордред не від народження знає про цю роботу, але з логікою в нього все гаразд і слух має гострий. Тож тепер він розуміє задум стрільців: вони прийшли сюди, щоб зруйнувати плани Руйначів.

Так, Мордред міг би це зупинити, але його не цікавлять плани й амбіції Червоного Батька. Він потроху відкриває для себе те, що дає йому найбільшу втіху: гірку самотність аутсайдера. Спостерігати ззовні з холодною цікавістю дитини, спостерігати за життям і смертю, війною й миром через скляну стіну мурашиної ферми на письмовому столі.

Чи дозволить він кі’-даму вбити свого Білого Батька? О, напевно, ні. Цю приємність Мордред приберігає для себе, і в нього є на те причини. Вже є причини. Що ж до решти — молодика, безногої, малого хлопця… Так, якщо кі’-дам Прентис зуміє взяти гору, може робити з ними все, що схоче, хай убиває когось одного чи їх усіх. А Мордред Дескейн спостерігатиме за грою. Дивитиметься. Слухатиме. Чутиме крики, вдихатиме запах горілої плоті і споглядатиме, як кров просочує землю. А тоді, якщо побачить, що Роланд програє свою партію, він, Мордред, вийде з тіні. Втрутиться іменем Багряного Короля, якщо на той час це буде вдала думка, але насправді для власного добра і з власної причини, дуже простої: Мордред хоче їстоньки.

А якщо Роланд і його ка-тет виграють партію? Виграють і підуть далі, до Вежі? Мордред не надто в це вірить, бо він дивним чином теж належить до їхнього ка-тету, він ділить з ними кхеф і відчуває все, що переживають вони. Він відчуває, що над ними нависла загроза втратити єдність.

«Ка-шюм!» — думає Мордред і всміхається. У пустельного собаки ще залишилося одне око. Павук проводить по ньому чорною волохатою лапою, а відтак видирає з очниці. І їсть, як виноградину. Потім знову звертає погляд до того місця, де крізь ковдру, якою Роланд завісив вхід у печеру, просочується біле світло від газових ліхтарів.

Чи може він підійти ближче? Досить близько, щоб послухати?

Мордред не бачить для цього перешкод. Особливо зараз, коли здійнявся вітер, який приглушує звуки його кроків. Захоплива думка.

Він дріботить кам’янистим схилом униз до розсіяного світла, до бурмотіння голосу з касети і думок тих, хто його слухає: