read-books.club » Фентезі » Відьмак. Вежа Ластівки 📚 - Українською

Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Відьмак. Вежа Ластівки" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 74 75 76 ... 132
Перейти на сторінку:
у коліні мало не позбавили притомності.

Ангулемі найдовше вдавалося керувати ошалілим конем, але врешті й вона опинилася на землі, а кінь утік, мало не стоптавши Мільву, яка саме вставала.

І тоді вони краще роздивилися те щось, що на них ішло. Й абсолютно перестали дивуватися паніці звірів.

Створіння нагадувало гігантське дерево, лапатий віковий дуб — а може, воно й було дубом. Але дубом дуже нетиповим. Замість стояти собі десь на галявині серед падаючого листя і жолудів, замість дозволяти бігати по собі білкам та срати на себе коноплянкам той дуб жваво крокував лісом, розмірено тупав товстезним корінням і вимахував гілками. Товстелезний стовбур — чи тулуб — потвори мав на око зо два саженя в обхваті, а дупла, що було на ньому видно, мабуть, дуплами не були — а були пащами, бо клацали зі звуком, що нагадував стукіт важкими дверима.

Хоча під страшенним його тягарем земля тряслася так, що важко було втримати рівновагу, створіння гнало через ліс на диво швидко. І робило то не без мети.

На їхніх очах потвора махнула суччям, свиснула гіллям і витягла з ями з-під дерева бандита, який там ховався, — зовсім як лелека ловить сховану між травами жабу. Обплетений гіллям опришок завис серед суччя, виючи так, що аж жаль брав. Ґеральт побачив, що створіння несе вже трьох розбійників, схоплених таким само чином. Й одного нільфгардця.

— Тікайте… — простогнав він, марно намагаючись устати. Мав відчуття, наче у його коліно хтось убивав ритмічними ударами молота розжарений набіло цвяшок. — Мільво… Ангулемо… Тікайте…

— Ми тебе не залишимо!

Дубостворіння їх почуло, радісно затупало коріннями й погнало в їхній бік. Ангулема, даремно намагаючись підвести Ґеральта, вилаялася дуже бридко. Мільва тремтливими руками намагалася накласти стрілу на тятиву. Абсолютно безглуздо.

— Тікайте!

Було запізно. Дубостворіння вже було поряд. Паралізовані жахом, вони тепер дуже добре бачили його здобич: чотирьох розбійників, що висіли, обплетені гіллям. Двоє жили, бо видавали хрипкі крики й били ногами. Третій, хіба зомлівши, звисав безвладно. Потвора очевидним чином намагався хапати ворогів живцем. Але з четвертим зловленим не дуже вдалося: може, через недогляд він надто сильно його стиснув, що було зрозуміло по вибалушених очах жертви й виваленому язику — виваленому далеко, аж на замурзане кров’ю підборіддя.

Наступної миті й вони вже висіли у повітрі, обплетені гіллям, деручись, скільки було сил, — усі троє.

— Пасися, пасися, пасися, — почули вони знизу, з боку коріння. — Пасися, пасися, Деревце.

За дубостворінням, легенько підганяючи його не обірваним від листя прутом, крокувала молода друїдка у білих шатах і вінкові з квітів на голові.

— Не кривди, Деревце, не стискай. Делікатно. Пасися, пасися, пасися.

— Ми не розбійники… — застогнав зверху Ґеральт, ледь здобуваючи голос із грудей, здавлених гілками. — Накажи йому нас відпустити… Ми невинні…

— Я обісцялася… — простогнала Ангулема. — Зараза, обісцялася!

Мільва тільки захрипіла. Голова її впала на груди. Ґеральт бридко вилаявся. Було це єдине, що він міг зробити.

Гнане друїдкою дубостворіння швидко побігло лісом. Під час того бігу всі — хто був притомний — стукотіли зубами у ритмі стрибків створіння. Аж відлуння йшло навкруги.

Через короткий час вони опинилися на широкій галявині. Ґеральт побачив групу друїдів, одягнених у біле, а поряд із ними — друге дубостворіння. Той другий мав менший улов — із його суччя звисало тільки троє бандитів, із яких жив хіба що один.

— Злодії, злочинці, люди безчесні! — промовляв знизу один із друїдів, старець, спершись на довгий посох. — Добряче придивіться! Гляньте, яка кара спіткає у Лісі Мюрквід убивць і негідників. Гляньте і запам’ятайте. Ми випустимо вас, аби могли ви про те, що за мить побачите, розповісти іншим. На пересторогу!

На самій середині галявини височив величезний стос колод і гілля, а на майбутньому вогнищі, підперта жердинами, стояла сплетена з вербини клітка, що мала форму великої незграбної ляльки. Клітка була повна людьми — ті кричали і репетували. Відьмак чітко чув жаб’ячі, охриплі від зусиль скреготіння розбійника Солов’я. Бачив біле, наче полотно, і викривлене панічним жахом обличчя напівельфа Шірру, притиснуте до вербових сплетень.

— Друїди! — закричав Ґеральт, мобілізуючи у тому крикові усі сили, аби його почули серед загального рейваху. — Пані фламініко! Я відьмак Ґеральт!

— Що? — відізвалася знизу висока худа жінка з волоссям кольору сірої сталі, що спадало на спину, перехоплене на чолі вінком з омели.

— Я Ґеральт… Відьмак… Друг Еміеля Регіса…

— Повтори, бо я недочула.

— Ґеееееральт! Друг вампіііііра!

— Ах! Треба ж було відразу так!

На знак сталевоволосої друїдки дубостворіння поставило їх на землю. Не дуже делікатно. Вони впали, жоден не міг устати власними силами. Мільва була непритомною, з носа її текла кров. Ґеральт підвівся із трудом, встав біля неї на коліна.

Сталевоволоса друїдка стояла поряд, відкашлялася. Обличчя мала досить тендітне, майже худе, воно неприємно нагадувало череп, обтягнений шкірою. Її блакитні, наче волошки, очі були милими й лагідними.

— В неї хіба ребра поламані, — сказала вона, дивлячись на Мільву. — Але зараз ми допоможемо. Наші цілителі відразу нададуть їй допомогу. Вболіваю над тим, що сталося. Але звідки я могла знати, хто ви такі? Я не запрошувала вас у Каед Мюрквід і не давала згоди на входження до нашого санктуарію. Еміель Регіс за вас поручився, це правда, але присутність у нашому лісі відьмака, платного вбивці живих створінь…

— Я, не зволікаючи, піду звідси, шановна фламініко, — запевнив Ґеральт. — Як тільки…

Він урвав себе, побачивши друїдів із запаленими лучинами, що підходили до стосу й повної людьми вербової ляльки.

— Ні! — крикнув він, стискаючи кулаки. — Стійте!

— Та клітка, — сказала фламініка, мовби його не почувши, — спочатку мала служити як зимова годівниця для голодних тваринок, мала стояти у лісі, наповнена сіном. Але коли ми схопили отих лотрів, я згадала дурнуваті плітки й наговори, які розповідають про нас люди. Добре, подумала я собі, отримаєте ви свою Вербову Бабу. Самі ви висмоктали її з пальця як кошмар, що пробуджує ваш страх, то я вам той кошмар влаштую.

— Накажи їм зупинитися, — видихнув відьмак. — Шановна фламініко… Не підпалюйте… Один із тих бандитів має важливу для мене інформацію…

Фламініка сплела руки на грудях. Її волошкові очі й далі були м’якими і лагідними.

— О, ні, — промовила вона сухо. — Ні. Я не

1 ... 74 75 76 ... 132
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Вежа Ластівки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відьмак. Вежа Ластівки"