Читати книгу - "Дім для Дома"

Вони почали вигадувати, брехати всім і одна одній, і зупинитись тепер не можуть. Вигадка заповнює всі порожнечі. Вони вдвох вигадують історії кожній речі — келиху, брошці, обручці. І так Маруся вигадала свій зір і весь світ — це місто і цю кімнату. І вигадує тепер мову — ніяка це не німецька! Німецьку Маруся досі ненавидить через радянське кіно про війну. Скоро постане ціла уявна країна. Зі своїми банкнотами, з урядом у залах Високому Замку. І Маруся ніколи не повернеться звідти.

А іноді, здається, все добре. Вона бачить. Я пам’ятаю, був вечір, і телевізійна вежа на Замковій горі засвітилась крихітними маячками — для літаків чи що? Червоний вогник добре видно з алеї Єзуїтського Саду.

— Що це там світиться? — запитала Маруся.

— Вежа, — відповіла мати.

— Вежа замку? — перепитала дівчина, пригадуючи, напевно, всі свої дитячі мрії про королівський бал. І скрикнула: — Господи, чому ж ми досі не пішли до замку! Я понад усе хочу всередину...

І тільки тепер Оля докладно все пояснила. Замку, збудованого королем Левом Даниловичем, немає — так давно, що всі вже й забули, що він колись височів над містом.

— Хіба ти не знала? Як так... У вас же навіть львовознавство викладали в школі.

Здається, Маруся й сама не розуміє тепер. Як це вона не знала, що замку давно немає? Що замки один за одним, зводяться та руйнуються, а тепер — є тільки пагорб, насипаний

Тільки за кілька місяців після тої розмови Маруся знову заговорила про Замкову гору.

— Я хочу побачити місто з… того пагорбу, — сказала вона, бо ще відмовлялась, як інші, запросто називати гору Високим Замком.

І ми вчотирьох рушили підкоряти вершину Львова. Мама Оля, власниця антикварної лавки, Маруся, студентка заочного відділення німецької філології, ледь живий полковник і я.

Дорога вгору важко дається старому... Ми відпочиваємо біля кам’яного лева. Лев такий жалюгідний, пошкоджений часом, дощами, кригою, балончиками з фарбою. Цей лев схожий на лева не більше, ніж я на королівського пса. Різко пахне серцевими ліками й Олиним переживанням за батька.

— Цю статую колись до ювілею унії сюди винесли, — каже Оля. — Але не донесли, здається, куди хотіли. Теж втомились, як ми. Тату, краще тобі? Може, повернемо все-таки? Або ти на нас тут почекай.

Та полковник хитає головою, всміхається:

— Оце ж я вже, мабуть, вище в небо ніколи й не підіймуся.

Коли ми добираємося до вершини, вже сутеніє. Очі Марусі фіксуються на далекій точці.

— Де наш дім?

— Он там, — показує полковник.

— Там? — Маруся витягує руку і мружиться, мружиться, мружиться... Бачить?

У певному сенсі ми обоє бачимо Львів уперше.

Якщо дивитися з Замкової гори, місто прекрасне, будинки в ньому — просто чиїсь будинки, без віку й історії. Церкви — просто церкви: найдавніша церква Миколая, і Латинська катедра, і три собори — Юра, Вірменський та Домініканський із псом на стіні, геть не схожим на мене. А он квадрат синагоги і прапор в’ється на Ратуші... Здається, доторкнися й відчуєш — кожен колючий шпиль, хрест і телевізійну антену. Запах дешевого вина і випадкові повідомлення вітру, як сторінки розірваної книжки летять в лице.

Якщо Маруся справді бачить тепер, чому ж не спитає про все те, чого раніше їй не розповідали? Про цілі споруди, раніше невидимі — крила радянського автовокзалу на Стрийській, багатооку брилу податкової, стрілу видавництва «Вільна Україна», цілі райони міста, звичайні спальні райони, де живе більшість львів’ян, — Сихів, Боднарівку чи Левандівку, де був колись перший у місті аеродром... Чому вона не спитає про звичайні дев’ятиповерхівки на місці гетто, про хрущівки у зелені, про залізницю... Марусю, ти дивишся? Ти бачиш?

Темніє. Пахне вином і сміхом. Місто світиться, як усі зірки неба. Як різдвяна ялинка. 

Розділ 13

Мисливець

Мисливець з’являється в парку посеред білого дня. Крокує, не звертаючи уваги на матерів з візочками, стареньких на лавочках і собачників на прогулянці. Йому, мабуть, і досі до всіх байдуже. повинен спробувати. Повернутися до Господаря. А Цілики? Їм добре й без мене. Маруся виросла, більше не намагається відчинити скриню і навіть щось бачить. Полковник нікуди вже не летить. Маша, ймовірно, ніколи вже не повернеться, вона у Донецьку з жінкою, яка поділяє її любов до хлопчика з тонкими плечима. І Тамара збирає десь свої цитрусові, й навіть, можливо, наважиться вийти заміж за якогось Хуана — так вона каже, хоч я боюся, й Хуан — вигадка. Але вигадки — це, виявляється, не завжди погано, принаймні це прибутково для невеличкої антикварної лавки. Я тут уже не потрібний так, як раніше. Я пес, у мене є Господар. Мій обов’язок — використати шанс. він впізнає мене: — Ти часом не той пудель, який... — ну згадуй, Мисливцю, згадуй. — Той, що не вмів полювати?

Так, вулицею Листопадового Чину крокує той, хто жодного разу не схибив, — друг мого Господаря. Правильних рис Мисливця не змінили, здається, ні час, ні неспалима його сигарета — ніколи не встигаєш побачити, коли він закурює нову, він ніби курить одну й ту саму сигарету вічно, завжди. Можливо, саме для того, аби не надто відволікатися від вдихання та видихання диму, він і стріляє лише один раз: один постріл — один птах.

Мисливець крокує повільно від Собору Святого Юра, хоча навряд чи він був у Соборі, — не думаю, що Мисливець вірить у християнського Бога. Цей Бог любить тих, хто спершу обов’язково схибить.

На Мисливці шкіряна куртка, яка ще пахне телятами, нові кросівки. Він рухається повільно, тож я маю трохи часу подумати — хвилини зо дві.

Щось клацає в мені — у серці чи голові. Я