Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

светр і надягла на руку золотий годинник, що посідав третє місце серед її коштовностей. Друге належало Жевжикові, Ті улюбленому кошеняті, а на першому, переважуючи Давіть Жевжика, був масивний чоловічий перстень з печаткою — подарунок Боббі на запоруку їхньої дружби, якого вона носила (коли взагалі носила: досить було найменшої незлагоди, як він зникав) на великому пальці, бо навіть і з допомогою липкої стрічки його було неможливо припасувати до іншого пальця. Ненсі була гожа дівчина, струнка й по-хлоп’ячому жвава. Дуже красило її коротко підстрижене лискуче каштанове волосся (щоранку й щовечора вона по сто разів проводила по ньому щіткою) та свіже, немов щойно вимите з милом, обличчя, з якого й дотепер не сходили сліди літнього сонечка — ледь помітні веснянки та ніжна засмага. І все ж найбільшої привабливості надавали їй очі — широко розставлені, глибокі й водночас прозорі, наче темне пиво проти світла,— що з першого погляду вабили до неї людей, одразу ж виказуючи її щиру та безмежно добру, хоча й розважливу вдачу.

— Ненсі! — гукнув Кеньйон.— Сьюзен на проводі.

Сьюзен Кідвелл була її найближча подруга. Ненсі знову побігла до кухонного телефону.

— Ану кажи,— звеліла Сьюзен, що завжди починала в такий спосіб телефонні розмови.— Для початку — з якої це речі ти фліртувала з Джеррі Ротом?..

Як і Боббі, Джеррі Рот був гордістю шкільної баскетбольної команди.

— Це вчора ввечері? Та боже мій, зовсім я з ним не фліртувала. Ти маєш на увазі те, що він тримав мене за руку? Просто під час вистави він прийшов за куліси. А я так хвилювалася... Отож він і взяв мене за руку. Щоб підбадьорити.

— Дуже мило. А далі?

— А далі ми з Боббі їздили дивитися фільм з привидами. І там він тримав мене за руку.

— Страшно було? Це я не про Боббі, а про фільм.

— Боббі каже — дурниці. Він тільки посміювався. А я — ти ж мене знаєш... Щоразу мало зі стільця не падала.

— Що ти жуєш?

— Нічого.

— Я знаю — свої нігті,— сказала Сьюзен.

Вона не помилилася. Хоч як Ненсі старалась, проте не могла позбутися звички гризти нігті, і щоразу, як її щось непокоїло, обкушувала їх до живого м’яса.

— Ану кажи,— звеліла Сьюзен.— Щось сталося?

— Ні.

— Ненсі! C’est тої[24].— Сьюзен вивчала французьку мову.

— Ну гаразд... Це стосується тата. Останні три тижні у нього препоганий настрій. Просто жахливий. Принаймні наскільки я можу судити. Вчора ввечері, коли я вернулася додому, він знов завів розмову про оте.

«Оте» не потребувало уточнень — цю тему подруги вже давно обговорили досконально і дійшли цілковитої згоди. Підсумовуючи проблему з погляду Ненсі, Сьюзен якось сказала:

— Тепер ти закохана в Боббі, і він тобі потрібен. Та в душі й сам Боббі розуміє, що майбутнього у вас немає. Ось постривай, поїдемо до Манхеттена, то все видасться зовсім інакшим.

Університет штату Канзас міститься в Манхеттені, і дівчата мали намір вступити на факультет історії мистецтва й оселитися разом на квартирі.

— Усе зміниться, хочеш ти того чи ні. А поки ти живеш у Голкомбі й щодня бачишся з Боббі, ти не можеш нічого змінити, та й нема в цьому потреби. Адже ви з Боббі такі щасливі... То хоч буде потім про що згадати. Аби лиш тобі дали спокій. Невже ти не можеш переконати батька?

Ні, Ненсі не могла.

— Розумієш,— пояснювала вона Сьюзен,— тільки-но я починаю щось казати, він дивиться на мене так, наче я не люблю його. Або люблю менше. І мені враз язик застряє в горлі — адже я його дочка й не хочу йому суперечити.

На це Сьюзен не мала чого сказати: йшлося-бо про незнані їй почуття. Вона жила тільки з матір’ю, учителькою музики в Голкомбській школі, і майже не пам’ятала свого батька. Багато років тому, ще як вони жили в своїй рідній Каліфорнії, містер Кідвелл одного дня пішов з дому й не повернувся.

— Та хоч як воно є,— провадила Ненсі по телефону,— а я не певна, що це через мене. Я про отой його поганий настрій. Тут щось інше, що дуже його непокоїть.

— Може, що з матір’ю?

Жодна інша подруга Ненсі не наважилася б про це згадати. Але Сьюзен дозволялося більше, ніж будь-кому. Ще коли вона тільки-но з’явилася в Голкомбі — тоді ще восьмирічна дівчинка, на рік молодша за Ненсі, худенька, бліда й вразлива,— Клаттери так сердечно прийняли її, що ця позбавлена батька дитина з Каліфорнії дуже скоро стала немовби членом їхньої сім’ї. Цілих сім років подруги були нерозлучні завдяки тій рідкісній спорідненості душ, що робить людей незамінними одне для одного. Та ось у вересні Сьюзен перейшла з місцевої школи до більшої і, як вважалося, соліднішої — в Гарден-Сіті. Так робили майже всі голкомбські юнаки й дівчата, що збиралися вступати до коледжів, але містер Клаттер, непохитний патріот свого містечка, вважав таке відступництво за образу гідності місцевої громади й казав, що для його дітей і Голкомбська школа досить добра, тож нехай вони лишаються в ній до кінця. Отже, тепер дівчата бачилися рідше, і в години, коли Сьюзен була в Гарден-Сіті, Ненсі особливо гостро відчувала, як бракує їй подруги — єдиної людини, перед котрою не треба було бадьоритися чи щось приховувати.

— Та ні... Ми всі такі раді за маму — ти ж знаєш, які добрі у неї новини... Слухай,— раптом мовила Ненсі й завагалася, ніби набираючись духу перед тим, як сказати щось страшне.— Чому мені весь час вчувається тютюновий дух? Повіриш, я просто наче божеволію. Сідаю в машину, заходжу до кімнати — і мені враз здається, ніби хтось там щойно курив. Це не мама, і Кеньйон теж не може бути. Він би не наважився...

Так само, мабуть, не наважився б закурити й ніхто з відвідувачів, бо не можна було не помітити, що в домі Клаттерів немає жодної попільниці. Нарешті Сьюзен збагнула, до чого веде Ненсі, але це було надто неймовірно. Хоч би які турботи обсідали містера Клаттера, вона не могла собі уявити, щоб він шукав таємної розради в курінні. Вона хотіла спитати подругу, чи правильно її зрозуміла, та Ненсі раптом урвала розмову:

— Пробач, Сьюзі. Мені треба йти. Місіс Кетц чекає.