Читати книгу - "Таємна історія"

Обрáзи на ґрунті релігії, напади люті, кривди, примус, борги — усе це дрібнички, фактично подразники. Здавалося б, їх надто мало, щоб підштовхнути п’ятьох людей при здоровому глузді до вбивства. Та я наважуся вам сказати, що доки ти не станеш співучасником душогубства, доти не усвідомлюватимеш, наскільки невловимим та складним є акт позбавлення людини життя, не обов’язково пов’язаний із єдиним драматичним мотивом. Вигадати один мотив — надто просто. І він, звісно, був. Проте інстинкт самозбереження не такий уже й потужний, як може здатися. Урешті-решт, Банні не становив нагальної небезпеки, вона підкрадалася до нас повільно, неквапом жевріла, і, як мінімум, в абстракції її можна було відтермінувати або відвернути в чимало різних способів. Мені легко уявити, як ми збираємося там, у визначеному місці, у визначений час, стривожені й ладні передумати, можливо, навіть дарувати прощення в катастрофічнім рішенні останньої хвилини. Страх за власне життя, певно, спонукав нас відправити Банні на шибеницю та накинути зашморг йому на шию, але щоб привести вирок у дію та вибити стільчик із-під його ніг, потрібен був новий, терміновий імпульс.

І, сам не знаючи того, Банні власноруч забезпечив виконання останньої умови. Мені хотілось би вам сказати, що до мого вчинку мене підштовхнув якийсь непереборний трагічний мотив. Та я збрешу, якщо це стверджуватиму, якщо переконаю вас, ніби тієї квітневої неділі по обіді мене справді під’юджувало щось таке.

Цікаве питання: про що я думав, коли дивився в його очі, широко розплющені, приголомшені від невіри («Та ну, ви чого, це такий жарт?»), як виявилося, востаннє? Не про те, що допомагаю врятувати друзів, аж ніяк. Не про страх. Не про вину. Про всі ті крихітні вчинки. Про образи, інсинуації, жорстокість у дрібничках. Сотні маленьких епізодів приниження, що накопичувалися в мені протягом місяців і за які ніхто не помстився. Саме про них я думав — і більше ні про що. Саме через них я був здатний спостерігати за всім тим без найменшого відтінку жалю чи докору сумління, коли він якусь довгу мить точився на кручі — махаючи руками, закотивши очі, такий собі гуморист із німої комедії, що послизнувся на банановій шкірці, — аж доки не впав навзнак і не розбився на смерть.

По-моєму, в Генрі був план. Який — не знаю. Він завжди зникав у загадкових справах, можливо, це всього лиш продовження його старих звичок, але я сильно переживав і мені кортіло думати, що бодай хтось тримає ситуацію під контролем, а тому я надавав його зникненням певного обнадійливого значення. Він часто не відчинив нам двері, навіть пізно вночі, коли в нього світилось у вікнах і я знав, що він удома. Не раз він з’являвся на вечерю в мокрих черевиках та з розкуйовдженим від вітру волоссям, із грязюкою на холошах його завжди охайних темних штанів. На задньому сидінні його авто опинився стосик таємничих книжок близькосхідними мовами, схожими на арабську в’язь, прикрашених штампами бібліотеки Коледжу Вільямса. Це тільки додавало зайвих питань. Наскільки я знав, Генрі не читав арабською й не був записаний на абонемент бібліотеки Коледжу Вільямса. Зазирнувши крадькома в одну з них, я побачив, що бібліотечна картка досі стирчить із паперової кишеньки в кінці книги й останню людину, котра брала її почитати, звати Ф. Локетт. Було це в 1929 році.

Певно, найдивніша річ, свідком якої я став, відбулась одного дня, коли Джуді Пуві підкидала мене в Гемпден. Я хотів віднести кілька речей у пральню, і Джуді, котра саме вибралася була в місто, запропонувала мене підвезти. Ми зробили свої справи, не кажучи вже про чималу дозу кокаїну, спожиту на стоянці за Burger King, і саме стояли в її червоному «корветі» на світлофорі під жахливі завивання манчестерської радіостанції (Free Bird від Lynyrd Skynyrd) та невпинне, отруєне «коксом» торохтіння Джуді про двох якихось її знайомих, що займалися сексом прямо у Food King («У магазині, чуєш! У ряду з мороженими харчами!»), аж раптом вона щось помітила у вікні й промовила:

— Глянь, а то не твій чотириокий друзяка?

Здивований, я нахилився вперед. Навпроти нас, на протилежному боці вулиці, був крихітний, скажімо так, кальянний магазинчик: фабричні бульбулятори, гобелени, ампули з якимсь кайфовим алкілнітритом, найрізноманітніші травки та куриво з-під прилавка. Раніше я в ньому бачив лише старого сумного хіпі в бабусиних окулярах, колишнього випускника Гемпдену і власника крамнички. Тепер же, на свій превеликий подив, серед карт небесної сфери та єдинорогів я бачив Генрі в чорному костюмі, з парасолькою та всім іншим. Він стояв перед касою, зазираючи в аркуш. Хіпі почав був щось йому казати, але Генрі перебив його й показав рукою кудись за прилавок. Хіпі стенув плечима й узяв маленьку пляшечку з полиці. Я спостерігав за дійством, затамувавши подих.

— Як ти гадаєш, а що він там робить? Чіпляється до сердешного старого хіпана? Ятка, до речі, гівняна. Якось зайшла туди по терези, яких там не знайшлося, натомість мені запропонували пару магічних куль і «дур». Пам’ятаєш оті зелені пластмасові терези?.. Агов, ти ж мене навіть не слухаєш! — заскиглила Джуді, поки я не міг відірвати очей від вікна. Хіпі нахилився і щось шукав під стійкою. — Посигналити їм?

— Ні! — скрикнув я на нервах після кокаїну і рвучко скинув її руку з керма.

— Божечки, та не лякай мене так! — дівчина приклала руку до грудей. — Чорт. У мене зараз очі на лоб полізуть. Цей «кокс» із метом замішали чи що. Гаразд-гаразд, — роздратовано промовила вона, коли загорілося зелене світло й бензовоз за нами почав сигналити.

Крадені арабські книжки? Крамничка для торчків у Гемпдені? Я навіть не міг уявити, чим займається Генрі, та, навіть попри нелогічність його дій, мені по-дитячому кортіло вірити в нього, тому, ніби доктор Вотсон, що впевнено спостерігає за поведінкою свого знаменитого друга, я чекав, доки задум Генрі сам себе проявить.

Що, в принципі, й відбулося за кілька днів.

Пізньої години в четвер, за півгодини по півночі, сидячи перед дзеркалом у піжамі, я намагався постригтися за допомогою манікюрних ножиць (у мене це завжди виходило криво, і в результаті незмінно народжувався образ à Іа Артюр Рембо, схожий на будяк та дитину водночас), коли постукали у двері. Я вийшов із ножицями в руках. Це був Генрі.

— О, привіт, — сказав я. — Заходь.

Він обачно переступив через