Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

нею десь — це ще той клопіт. Вона не їсть ані м’яса, ані цукру. Хоча цукор у вині ще якось проходить, бо вона стверджує, що його нейтралізує алкоголь. Цілком упевнений, що це просто вигадка, тож зазвичай піддражнюю її. Але сьогодні я дійсно хочу, щоб ми справили на всіх хороше враження, а це складно, бо на закуску — паштет із качиної печінки, а основна страва — курча, і лише я винен у тому, що ніхто не знає, що моя дівчина не їсть нічого з означеного. Сара досить давно розіслала е-мейл, де питала, чи не є хтось вегетаріанцем, а я не відповів.

— Я владнаю, — бурмочу.

Вона дивиться на мене, поки офіціант наповнює її келих вином.

— Не хвилюйся, я певен, у них ще щось є.

Вона ловить погляд Лорі.

— Пескетаріанка, — усміхається Аманда з виразом вибачення. — Так прикро, коли доводиться ставати центром уваги та додавати зайвого клопоту.

Намагаюся привернути увагу Лорі, але вона знову вивчає меню.

— То чим ти займаєшся, Менді?

Мені вже її просто шкода. Австралійський хлопець, мабуть, друг Люка, який сидить навпроти нас за столом, не міг знати, але це ще одна з Амандиних заморочок — вона ненавидить, коли її називають «Менді».

— Аманда, — виправляє вона його та усмішкою пом’якшує зауваження. — Я актриса.

— Крутезно! — здається, цей молодик уже перебрав. — Я тебе десь бачив?

Схоже, у хлопа якесь шосте чуття, він просто майстер ставити не ті запитання. Справи в Аманди йдуть непогано. Вона виступала в кількох місцевих програмах у Шотландії, а також має невеличку постійну роль у серіалі, та навряд чи наш молодик чув їхні назви.

— Аманда грає в шотландському серіалі, — кажу я.

— Це лише частка того, що я роблю, — вносить вона поправку зі сміхом.

Хлопець втрачає інтерес, а я нахиляюся й тихенько, так, щоб лише вона мене почула, запитую:

— Ти в порядку? Вибач, тут трохи химерно.

Вона грайливо всміхається.

— Нічого особливого, упораюся.

Вона повертається та розпочинає ввічливу розмову з хлопцем з іншого боку, залишаючи мене й Лорі їсти в недоладній близькості одне від одного.

Не впевнений, що привести сьогодні Аманду було моєю найкращою ідеєю. Вона на вигляд — у нормі, але починаю усвідомлювати, що я — ні.

— Дуже смачно, — каже Лорі, вказуючи на качиний паштет на своєму ножі.

Я киваю.

— Як справи?

Вона розкидає салат по тарілці.

— Робота цікава. Я здебільшого пишу про жіночі проблеми зі здоров’ям, тож є чому повчитися.

— Я думаю!

— А ти?

— Дуже подобається, так. Допізна треба сидіти, але я це люблю.

Лорі опускає ніж і виделку.

— Единбург на твоїх фото такий гарний.

— Він такий і є. Приїжджай колись. Я тобі влаштую екскурсію, — чую, як з одного боку від мене ледь помітно завмирає Аманда, а з другого ніяковіє Лорі. — З Оскаром приїжджайте, тобто, звісна річ, — додаю, щоб виправити становище. Потім роблю ще гірше новим зауваженням: — Якщо зможу відпроситися з роботи. — Що я таке роблю? Їхня пара в мене в гостях — це моє уявлення про пекло.

Відчуваю полегшення, коли офіціанти прибирають зі столу, а Лорі просить вибачення та виходить. Я усміхаюсь офіціантці, щоб вона знову наповнила мій келих. Єдиний засіб якось упоратися із соціальним жахом.

Лорі

Але вечір видався! Щоразу, коли мені випадає кілька хвилин поспілкуватись із Сарою, ми доводимо одна одну до сліз. Оскара немає. Джекова подружка до біса мила, попри те, що вона пескетаріанка. Після першої зміни страв я вигнала себе до дамської кімнати та виголосила собі догану, повідомивши своєму віддзеркаленню, що вона — Джеків вибір партнера, а він мій друг, тож я маю з нею потоваришувати. Насправді, їй, мабуть, знадобився весь її кураж, щоб прийти в такий день. Потім я говорила з нею про її роботу в Единбурзі, і вона виявилася досить цікавою людиною.

— Ви з Лондона, Амандо? — запитала я, бо її вимова кокні вказує на її походження краще, ніж жакет в перлинах, як у «Квін».

— З ніг до голови, — усміхнулася вона. — Але коли я на знімальному майданчику, ви цього ніколи не скажете. Моя героїня, Дейзі, по самі вуха шотландка, як верес та пісочний коржик, — вона без зайвих зусиль перейшла на густий шотландський говір, настільки переконливий, що я від душі розсміялася.

— Овва! Це справді круто, — похвалила я.

— Практика творить дива, — відповіла вона та знизала плечима.

Аманда почала розповідати мені про деякі прослуховування, на яких нещодавно була.

— Ніколи не усвідомлювала, що бути актрисою — така важка робота.

Можливо, вона дуже підходитиме Джекові. Дівчина, очевидно, має уявлення про те, чого прагне, і не боїться наполегливо працювати, щоб досягти своєї мети.

До цього дня я не відзначала її як важливу частку Джекового життя. Але тепер, коли побачила, думаю, що її не оминути. Не те щоб я хотіла її уникати — просто для мене потрясіння бачити його з кимось таким, як вона. З кимось, хто може бути пов’язаний з його майбутнім. Це просто… я не знаю. Це щось таке, чого не скажеш двома словами. Так, ніби я ніколи не уявляла, що перебування в Шотландії стане його постійним життям. Я хочу, щоб він був щасливим, звісно, я цього хочу, але це просто трохи мене здивувало. Ось це слово. Вона мене здивувала.

Я посміхаюся рум’яній офіціантці, яка ставить переді мною головну страву.

— Дякую, дуже смачно на вигляд.

Джек робить те саме, і, поки ми чекаємо лосося, якого спішно готують для Аманди, він кивком кличе офіціантку, щоб та налляла йому ще вина.

Джек

Мені трохи соромно погоджуватися на десерт у присутності Аманди, яка зовсім не їсть солодкого, але це щось дуже шоколадне — аж із трьома варіантами шоколаду, до того ж я випив забагато вина й не можу напружити силу волі, щоб відмовитися. Вона виходить з-за столу, вибачившись, що їй потрібне свіже повітря, залишаючи мене з Лорі віч-на-віч.

— Аманда, здається, мила, — каже вона.

Я киваю.

— Вона хороша дівчина.

Лорі, на відміну від мене, нібито не така захоплена своїм пудингом. Вона об’їла по краях, поколупалася…

— Ви вже довгенько разом, так?

— Щось таке, близько шести місяців. Може, трохи більше. Ми зустрілися на