Читати книгу - "Екзорцист"

крадькома визирнула у вікно, щоб побачити, хто дзвонить. Ні, це не Кіндермен. Дякувати Богу! То був високий літній чоловік у потертому чорному дощовику й чорному фетровому капелюсі. Він стояв під дощем, терпляче схиливши голову й тримаючи в руці чорну валізку. На мить у сяйві вуличного ліхтаря зблиснула срібна пряжка, коли він зручніше поправив у руці валізку. Що це таке діється?

Ще один дзвінок.

Кріс спантеличено встала з дивана й пішла до вхідних дверей. Легенько їх прочинивши, вона визирнула в пітьму, мружачи очі від дрібнесенької мжички. Краї капелюха затуляли обличчя чоловіка.

— Так, вітаю, чим можу допомогти?

— Місіс Макніл? — долинув голос із тіні, м’який, вишуканий і дуже соковитий.

Незнайомець почав знімати капелюха, а Кріс кивнула головою й враз уже бачила перед собою дивовижні очі: вони світилися інтелектом, добротою й розумінням, з них лився спокій, заповнюючи її єство, повноводною й цілющою рікою, джерело якої було водночас і в ньому, і поза ним, а течія була розмірена, проте нестримна й нескінченна.

— Я отець Ланкестер Меррін, — представився він.

Якусь мить Кріс мовчки дивилася на худе, аскетичне обличчя, на різьблені й немовби виполіровані мильним каменем вилиці; потім швидко розчинила двері навстіж.

— О Господи, прошу заходити! Прошу! Боже, я… Чесно! Я не знаю, де…

Він увійшов, і вона зачинила за ним двері.

— Тобто я ж вас чекала тільки завтра! — виправдовувалася Кріс.

— Так, я знаю, — почула вона його голос.

Повернувшись, вона побачила, що він стояв, нахиливши вбік голову й дивлячись угору, наче до чогось дослухався… ні, скоріше відчував, подумала Кріс, чиюсь незриму присутність, якусь далеку вібрацію, уже добре знайому йому. Вона збентежено стежила за ним. Їй здалося, що його шкіра обвітрена чужими вітрами, сонцем, яке сяяло вдалині від її часу та простору.

Що він робить?

— Можу я взяти вашу валізку, отче?

— Усе гаразд, — м’яко озвався він. Ще й далі ніби щось відчував. Щось зондував. — Вона вже ніби продовження моєї руки, старезна… і дуже пошарпана. — Він подивився на Кріс із теплою втомленою усмішкою в очах. — Я звик до її ваги. Чи тут отець Каррас?

— Так, тут. Він у кухні. А чи ви вже вечеряли, отче?

Меррін не відповів. Натомість звів очі догори, почувши, як там відчиняються двері.

— Так, я перекусив у поїзді.

— І ви певні, що не хочете ще попоїсти?

Жодної відповіді. Було чутно, як нагорі зачинилися двері. Меррін знову м’яко подивився на Кріс.

— Ні, дякую, — сказав він. — Ви дуже люб’язні.

Ще й далі розгублена, Кріс пролепетала:

— Боже мій, такий дощ. Якби я знала, що ви прибуваєте, я б зустріла вас на вокзалі.

— Усе гаразд.

— Ви довго чекали таксі?

— Пару хвилин.

— Я візьму, отче!

Карл. Він швидко збіг сходами, вихопив із рук священика валізку й поніс її далі коридором.

— Ми приготували для вас ліжко в кабінеті, отче. — Кріс заметушилася. — Воно дуже зручне, і вам там ніхто не заважатиме. Я покажу вам, де воно. — Вона ступила пару кроків, а тоді зупинилася. — Чи ви хотіли б спочатку привітатися з отцем Каррасом?

— Спершу я хотів би подивитися на вашу дочку.

— Тобто прямо зараз, отче? — засумнівалася Кріс.

Меррін знову подивився на стелю, пильно й якось відчужено.

— Так, зараз, — озвався він. — Гадаю, що зараз.

— Але я певна, що вона спить.

— Думаю, що ні.

— Ну, якщо…

Зненацька Кріс здригнулася, зачувши нагорі голос демона. Гулкий і водночас приглушений, хрипливий, мов якесь передчасне поховання, він заревів:

— Мер-р-рі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ін! — Потім розлігся глухий потужний удар, немовби хтось щосили гупнув об стіну спальні довбнею.

— Боже всемогутній! — видихнула Кріс, притиснувши поблідлу руку до грудей. Вона приголомшено глянула на Мерріна. Священик не рухався. Він і далі дивився вгору, напружено, але спокійно, і в його очах не було й тіні подиву. Скорше, подумала Кріс, це було схоже на впізнавання.

Ще один удар струснув стіни.

— Мер-р-рі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ін!

Єзуїт повільно рушив із місця, не зважаючи ні на Кріс, яка зачудовано розтулила рота, ні на Карла, що занепокоєно вислизнув із кабінету, ні на Карраса, що ошелешено став у дверях кухні, тоді як страхітливе гупання й ревіння не втихали. Меррін спокійно піднімався сходами, тримаючись тонкою, мов алебастровою, рукою за бильце.

Каррас підійшов до Кріс, і вони разом стежили, як Меррін увійшов до Реґаниної спальні й причинив за собою двері. На якийсь час запала тиша. Тоді раптом демон злісно зареготав, і Меррін швидко вийшов із кімнати, зачинив двері й хутко рушив коридором. За його спиною знову прочинилися двері до спальні, з яких вистромила голову Шерон, з дивним виразом обличчя дивлячись йому вслід.

Меррін стрімко спустився сходами й простягнув руку Каррасові, що чекав унизу.

— Отче Каррас!

— Вітаю вас, отче.

Меррін стиснув у руках долоню Карраса, серйозно й стурбовано вдивляючись у його обличчя. Тим часом регіт нагорі змінився лиховісною лайкою на адресу Мерріна.

— У вас дуже стомлений вигляд, — сказав Меррін. — Ви стомилися?

— Ні.

— Добре. Маєте із собою дощовик?

— Ні, не маю.

— Ну, то візьміть мій, — сказав сивочолий єзуїт, розстібаючи вологий від дощу плащ. — Я хотів би, щоб ви пішли в гуртожиток, Деміене, і принесли сутану для мене, два стихарі, пурпурову єпітрахиль, трохи святої води й два примірники «Римського ритуалу», великі. — Він подав дощовика спантеличеному Каррасові. — Я гадаю, нам треба починати.

Каррас нахмурився.

— Тобто як? Оце зараз?

— Гадаю, що так.

— А ви не хотіли б спершу ознайомитися з історією хвороби?

— Навіщо?

Каррас збагнув, що не має чого відповісти. І відвів погляд від тих бентежних очей.

— Гаразд, отче, — сказав він. Одягнув дощовика й рушив до виходу. — Зараз усе принесу.

Карл кинувся вслід, випередив Карраса й відчинив йому вхідні двері. Вони обмінялися короткими поглядами, і Каррас вийшов у дощову ніч. Меррін подивився на Кріс.

— Я мав би запитати у вас. Ви не проти, щоб ми почали відразу?

Вона весь час спостерігала за ним, відчуваючи неабияке полегшення від його рішучості, цілеспрямованості й упевненості, що увірвалися в цей дім, мов ясний сонячний день.

— Ні, я тільки рада, — вдячно відповіла вона. — Але ж ви, мабуть, такі втомлені, отче Меррін.

Старий священик помітив, як вона стурбовано зиркнула нагору, де біснувався демон.

— Хочете випити кави? — запитала вона голосом, у якому відчувались і наполегливість, і благання. — Вона гаряча й щойно зварена. Вип’єте трішки?

Меррін зауважив, як вона нервово стискала й розтискала пальці, а також побачив чорні кола довкола її очей.

— Так, вип’ю, — погодився він. — Дякую вам. — Щось тяжке було обережно відсунуте вбік, діставши команду зачекати. — Якщо вам не