Читати книгу - "Шлюбний договір"

Похоловши, я дивлюся в стелю. Там тільки потворні флуоресцентні лампи. У кімнаті тихо. Я почуваюся, як жаба, підготовлена до препарування.

У коридорі чуються кроки, і до кімнати входить ще хтось. Жінка в білому тепер стоїть поруч зі мною.

– Закривайте, – командує вона.

Наді мною нависає плита з оргскла. Серце калатає так голосно, що чути, напевно, не мені одному. Я намагаюся поворухнутися, чинити опір, але марно. Плита здається важкою.

– Ні! – кричу я в паніці.

– Заспокойтеся, – каже жінка в білому. – Необов’язково буде боляче. Пам’ятайте про рівняння.

Я заплющую очі і зіщулююся, чекаючи, що на мене скинуть плиту. Скоро все скінчиться. Жахлива смерть. Мене розчавлять, задушать чи зроблять ще щось гірше. Або це все та ж тактика залякування за допомогою порожніх погроз?

Оргскло завмирає за декілька дюймів від мене.

– Не треба, – прошу я, з огидою чуючи свій тремтячий голос.

Що напишуть у новинах? Зник, плаваючи в океані? А може, нічого не напишуть. Просто помер після важкої хвороби. Відмова печінки, наприклад, або аневризма. Та вони можуть заявити що завгодно, і всі повірять. Крім Еліс. Боже, Еліс! Тільки би їй дали спокій.

Ні, не дадуть. Її видадуть заміж. Кого їй підібрали? Того, для чиєї дружини уготована така ж доля, як і мені?

Ніл. А якщо все це – хитромудрий план Ніла? Позбутися Джоанни й одружитися з Еліс? До горла підступає нудота. Плита опускається.

71

Я чекаю, що скло мене ось-ось розчавить, але нічого не відбувається. Я чую дзижчання і розумію, що це вони відрізають по шматку скла наді мною в усіх чотирьох кутках. Від судорожного дихання скло наді мною пітніє, і я нічого не бачу.

Звук затихає, і жіночий голос починає відлік:

– Чотири, три, два, один.

Мене піднімають. Я стою на дерев’яних брусках усередині прозорих плит – руки прив’язані, ноги злегка розведені в сторони. Переді мною біла стіна. Я ніби затиснутий предметними скельцями мікроб, якого зараз будуть вивчати під мікроскопом.

Підлога здригається – конструкція на коліщатках. Я заплющую очі та наказую собі дихати. Коли я розплющую очі, то бачу, що мене викотили у вузький коридор. Повз проходять люди, вони дивляться на мене голого. Вантажний ліфт, ми їдемо нагору. Не знаю, чи з нами та жінка в білому. Схоже, ті, хто все це зробили, стоять у мене за спиною.

– Морі? – кажу я. – Куди ми? Що відбувається?

– Морі тут немає, – відповідає чоловічий голос.

Я згадую обличчя Еліс перед тим, як на мене наділи шори. Пригадую відчуття її долоні на грудях і як у мене відібрали це останнє свідчення її присутності. Останні кілька годин повністю перевернули моє життя. У мене забрали все.

Хочеться плакати, але сліз немає. Кричати хочеться, але криком нічого не зміниш.

Я затримую дихання, щоб скло проясніло. Двері ліфту відчиняються. Ми у великій залі. У Фернлі є тільки одна така. Їдальня.

Кроки затихають, я залишаюся на самоті. Переді мною запітніле скло.

Я прислухаюся, але нічого не чую. Намагаюся поворухнутися, але не можу. Ще кілька хвилин, і я не відчуваю ніг, потім – рук. Заплющую очі. Від мене залишилися тільки думки, далекі-далекі думки. Сил чинити опір більше немає.

І тут я розумію, що так і задумано: вони хочуть придушити мою волю, позбавити мене надії.

Скільки минуло часу? Я думаю про Еліс, про Оушен-Біч, про наше весілля. Пригадую, як Еліс співала в гаражі з Еріком.

Як же нерозумно зараз ревнувати! Навіть якщо мені не судилося звідси вийти, вона не зможе бути з Еріком. «Договір» її не відпустить.

Я чекаю на голоси або хоч який-небудь звук. Музики наприклад. Я би все віддав, щоби побачити зараз Гордона. Або Деклана. Або навіть Вівіан. Хоча би одну людську істоту. Кого завгодно.

Двері ліфту відкриваються, і на душі стає легше. Сюди йдуть люди, двоє або троє, вони розмовляють, потім підлога починає тремтіти. До мене котиться щось важке. Голоси в коридорі затихають. Знову дзвякає ліфт, і знову щось котиться коридором.

Така ж брила з оргскла.

Усередині неї жіноча фігура. Брюнетка, середньої статури, теж оголена. Обличчя не видно крізь запітніле скло. Її ставлять навскоси від мене. Кроки знову затихають, голоси замовкають. Знову ліфт. Голоси. Ще колісниця з оргскла. Я її не бачу, але чую.

Тепер нас троє. Відчуваючи, що мучителі пішли, я набираюся сміливості і тихо питаю: – Як ви?

Жінка схлипує.

Праворуч від мене лунає чоловічий голос:

– Що з нами зроблять?

– Це все ти! – кричить жінка. – Казала тобі, попадемося!

Чоловік шикає.

– За що вас? – шепочу я.

З динаміка лунає голос:

– Ув’язненим заборонено обговорювати між собою свої злочини.

Між нами проходить літній чоловік у кухарській формі.

– Оце ви вляпалися, – бурмоче він, дивлячись на мене.

За хвилину знову дзвякає ліфт. Повз проїжджає ще одна клітка з оргскла. У ній – оголена жінка. Я бачу її спину і сплутане сальне волосся. Вона? Охоронці повертають конструкцію, і тепер жінка стоїть обличчям до мене – худа і така бліда, ніби не була на сонці кілька тижнів. Спочатку її очей не видно, потім скло трохи яснішає. Ні, це не Джоанна. Що зробили з Джоанною?

Знову лунають кроки. Цього разу багато. Їдальня вмить заповнюється ув’язненими в червоних робах і наглядачами в сірій формі. І я раптом розумію, у чому мета всього цього жахливого дійства. Нас чотирьох поставили таким чином, що кожен ув’язнений змушений іти до роздавального столу між нами.

Я намагаюся зловити погляд жінки навпроти, але вона заплющила очі, по її щоках котяться сльози.

Черга зупиняється. Я чую стукіт таць і столових приборів. Наглядачі покрикують на людей у черзі. Черга все подовжується – народ прибуває. Невже стільки «друзів» порушили «Кодекс»?

Більшість людей дивляться в підлогу, прагнуть не зустрічатися з нами поглядом – вони вперше у Фернлі, і ми їх лякаємо. Чорнявий білозубий хлопець на вигляд двадцяти з чимось років, навпаки, злорадно посміхається. Схоже, його все це забавляє. Інші не звертають уваги – подумаєш, черговий обід у Фернлі. Вони вже звикли.

Спочатку я намагаюся не дивитися людям в очі. Від сорому та приниження. Потім раптом розумію, що якщо це кінець, то треба змусити їх дивитися на мене. Побачити мене. Щоб вони