Читати книгу - "Той, хто вбиває"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Вважаєш себе дуже хитромудрим, Бренне, але ти нічого не второпав. Навіть коли зло, не криючись, крокуватиме світом, ти його не розпізнаєш. Ти досі віриш, що я убив Барбару Бломберґ і Геллє Мьорк! То не я. То вона!
Я не відразу здогадався, кого він мав на увазі.
— Юдіт? Ти кажеш про Юдіт? Цього не може бути!
Розділ 70
— Вона вбила обох! — сказав Рікард Гарріс. — Я там був. Стояв, як завжди, під її вікнами, а коли вона виходила з дому, їхав за нею. Вона була в обох жінок, я бачив, як дзвонила в двері й заходила досередини. Після її відвідин вони були мертві. Ось так.
Несхитна впевненість у його голосі спаралізувала мене.
Я поволі обернувся до Юдіт.
Вона стояла на пеньку з високо піднятою головою і випростаною спиною. Можливо, через зв’язані руки, які відтягували тулуб назад...
— Це правда? — запитав я.
Юдіт глянула мені в вічі. Її очі були, мов бездонна пустка. Коли вона заговорила, мені стало моторошно, вона зверталася не лише до мене, а мовби й до себе самої.
— Вона хотіла забрати в мене Юсефа, — промовила Юдіт так тихо, що я ледве розчув. — Вона не мала права.
Слова стали виразнішими.
— Хто? Барбара?
Юдіт кивнула.
— Вона зневажала мене, я помічала це в її очах при кожній зустрічі. Вона вважала мене дурним дівчиськом, тупицею. Може, і так, але я не настільки дурна, щоб дозволити їй забрати мого чоловіка.
— Але... — затнувся я. — А Геллє? Навіщо було вбивати Геллє?
— Я не хотіла... то було... — почала Юдіт і замовкла.
Тихеньке шкряботіння, майже нечутне, однак я був певний, що в старій кошарі хтось ворушиться. Можливо, щур, але й підошва черевика могла так шурхати на бетонній підлозі чи терлася до чогось тканина поліцейської уніформи.
— Що ти хотіла сказати, Юдіт? — голосно запитав я, щоб відволікти увагу Юдіт і Гарріса, заглушити дивні звуки, проте було вже запізно — Рікард теж почув.
Погляд шугонув убік, він пильно вдивлявся у темряву, насторожений, з рушницею напоготові.
— Хто там? Я знаю, там хтось є! — крикнув він. — Якщо не вийдеш негайно, я її застрелю. Маєш дві секунди!
Я прикипів поглядом до Юдіт і відразу помітив, як розширилися її очі. Повернув голову. Позад мене з темряви виринув Юсеф Мардал. Він ступав недбалою, вайлуватою ходою, ніби на прогулянку вийшов. У руках — сокира.
— Привіт, кицю! — сказав він. — Злазь звідти!
— Я чекала на тебе! Я знала, що ти прийдеш! — промовила Юдіт з ніжністю і дитинячою довірливістю.
— Стій! — крикнув Рікард Гарріс. — Не рухайтеся, інакше вона помре!
Його голос тремтів, він тримав на оці Юсефа й не відводив цівки рушниці від Юдіт.
Юсеф уп’явся поглядом в Рікарда.
— Ти ж знаєш, що не натиснеш на гачок, — спокійно сказав він. — Духу не вистачить. Забракло духу десять років тому, забракне й нині.
— Т... т... ти...
Перш ніж Рікард Гарріс зумів видушити з себе слова ненависті, Юсеф накинувся на нього. Він рухався блискавично, м’яко, мов кіт, рвонув уперед, запускаючи в смертельний політ сокиру, але не встиг. Ніхто в світі не зміг би встигнути. Він промчав заледве кілька метрів, цілком співмірні з безмежним Атлантичним океаном. Рікардові ж достатньо було на кілька міліметрів рухнути вказівним пальцем, і він це зробив.
Вистріл оглушив.
Юдіт на частку секунди зависла в повітрі, а тоді впала мішком додолу, немов зненацька обірвалися усі нервові ниточки між мозком і тілом.
Я припав на коліна біля неї, вона ще жила. Набій дробу поцілив їй в обличчя. Нижньої щелепи, по суті, не було, один бік шиї — розтерзана, кривава плоть. Я здер з себе светр, притиснув до відкритої рани, але марно. Кров миттю просочилася крізь светр і закрапала на бетон.
Очі Юдіт були розплющені. Вона дивилася не на мене, а десь поза моїм плечем — там стояв Юсеф. Спробувала щось сказати, та не змогла. Я подумав, що колись її очі нагадували мені колір неба раннього ранку.
Але не тепер.
Тепер вони затяглися паволокою, зблідли, почали згасати й згасли.
Я з натугою звівся на ноги.
Юсеф закляк на місці, втупившись поперед себе невидючим поглядом.
— Мертвий? — запитав я, киваючи на Рікарда Гарріса, який лежав долілиць з неприродньо виверненою шиєю.
— Сподіваюся, — Юсеф копнув ногою тіло. — Сволота вбив мою сучку!
Розділ 71
— Як нога? — поцікавився Ґюннар Маркюссен.
— Болить, але вже менше. З неї вийняли п’ятнадцять дробин. Кажуть, буду, як новенький. Сподіваюсь невдовзі викинути милиці.
— Чудово! — сказав Маркюссен не надто зацікавлено.
Ми сиділи в його тісному, заваленому паперами кабінеті.
Минув майже тиждень від того дня, коли поліція зі зброєю в руках взяла штурмом подвір’я хутора; її зустрів лише Юсеф Мардал, який курив посеред подвір’я, і я. Я сидів на східцях ґанку, потроху мліючи від болю. У стодолі лежали два трупи.
У Рікарда Гарріса була перерубана шия. Стара, іржава сокира виявилася достатньо гострою, щоб розрубати м’язи. Він помер на місці.
— Довго ж довелося вас тоді чекати, — промовив я.
— Ми не знали ситуації. Я дотримуюся правил і не посилаю своїх людей назустріч невідомій небезпеці.
— А що на хуторі є Гарріс, знали?
Ґюннар кивнув.
— Так, Ліве почула, як ти перед вистрілом встиг назвати його ім’я. Швидко ж зреагував, Бренне! Ми лише не знали, що і Мардал теж там. Досі не розумію, як він здогадався, де вас шукати.
— Хіба ж я невичерпно пояснив? — здивувався я.
— Ні...
— Мене напхали знеболювальним, може, забув сказати... Відповідь проста. Я зателефонував Юсефові з авта. На ту мить він був недалеко, саме повертався з півночі додому.
— Вдалий збіг... Міг і нас попередити, — дорікнув Маркюссен.
— Міг, але я був занадто збуджений.
— Зрозуміло, — кивнув він, невпинно гортаючи стоси паперу на столі. — То які твої висновки, Бренне? Хто вбив Барбару Бломберґ і Геллє Мьорк? Юдіт?
— А я думав, вам зовсім нецікава думка такого аматора, як я...
Маркюссен квасно всміхнувся.
— Та це я лишень
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Той, хто вбиває», після закриття браузера.