Читати книгу - "Зібрання творів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
прагнуть у радості й злі.
Церква святої Ірини
криком кричить з-під землі.
Мороком душу огорне,
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна!
Здрастуй, страсна моя путь!
28.8.
* * *
Моє життя, мій Києве, прощай!
Прости мені оцю тяжку розлуку
і до побачення! Подай же руку
і витиши мою смертельну муку,
і твердості в убоге серце дай.
Дай віри, Києве! Моє життя!
Білоколонний, ти наснився ніби,
як вітражів багатобарвні шиби,
і вже пішла дорога без пуття
кудись у прірву, в смертну чорноту,
де сонце ледь ворушиться на споді.
Та виростає у красі і вроді
крилатий птах і клякне на льоту.
9.9.
ПЕРЕД ФОТОКАРТКОЮ СИНА
Про що ти мрієш, сину мій, свої
щасливі очі долу попустивши?
Що незбагненний світ лежить довкола
і вабить таємницею? Про те,
що там, де стіл просвічує між збитих
невиструганих дошок, там чатує
на тебе таємниця існування
і нескінченних обріїв надій?
Про що ти мрієш, сину мій, голівку
підперши ручкою? Така задума,
така відрада на твоїх устах,
таке блаженство на пухнастих лицях
збігає до ямок. О безберега
розлуко, не души мене, не тни
скривавленого серця! Стільки років
і стільки днів між нами височіє,
мов мури, взяті в слизоту і в цвіль.
А я вже сходами повільно сходжу
у підземелля. Досить. Не волай,
зрадлива пам’яте. Повільно сходжу,
не озираючись. І тільки плечі
аж трусяться, мов крила. Задарма.
І задарма. Бо не злетиш на крилах
ридання пружного …
9.9.
* * *
Ну, що ж, брахіцефале,
вже за плечима смерть,
усі кінці й начала
сповняють душу вщерть.
Доходження – і зрада
заради живоття.
Скінчилися бравади,
урвалося – життя.
Дороги в чергу стали.
Ступай. Твоя черга
в кінці свої й начала,
де проросла жага
померти й народитись,
поставши з ста смертей,
із себе стогін витне
підтомлений Антей,
бо він, шукавши краю,
його не зміг знайти.
Той, хто мене карає, -
і душу відпусти.
11.9.
* * *
Куди мене ти, слово, завело?
Дві довгі лави і чотири мури.
Здається, досить тісно для натури,
і здавна так було. Отак було.
Повільно тепле літо перейшло,
повільно тепла осінь промайнула.
Де ти, моє село? Ти вже забуло
про сина блудного? Куди втекло?
І знов один. І знов я сам-один,
а на віку, немов на довгій ниві,
бувають днини журні і щасливі,
ти ж тужиш і радієш серед днин.
Куди мене ти, слово, завело?
В тобі – мої початки нескінченні,
в тобі – мої сліди і всезнищенні
напитування про добро і зло.
7.9.72
* * *
І сто подоб нуртується. Душа
струмує, мов осіння чорна хвиля.
Лиш тужне жебоніння без зусилля
і плес ані вітрець не зворуша.
Сядь коло берега. Під сосни сядь
і виглядай себе, іще до ери.
Кошлатиться душа, немов пантера,
таж ось вона, твоя солодка падь,
якою тільки в світі ти й живеш,
якою тільки ти себе й чекаєш.
Хоч де ти? Хто ти? Що ти? Сам не знаєш
і в ста відбитках образ пізнаєш?
7.9.72
* * *
Я горілиць до неба ліг -
– Що синє! Що зелене!
По клумбі вітер перебіг
і кумельгом до мене.
Запахло квітами мені,
криницею живою,
і скалком сонця на стіні,
і щедрою весною.
Немов ласкаве кошеня,
до мене він тулився,
до мого щастя навмання,
зухвалий, долучився,
і я у нього перейшов,
він перейшов у мене,
і напинався неба шовк,
мов знамено священне.
12.9.72
* * *
Сховались голубі гаї
за бурими горбами.
Є сто шляхів – і всі мої.
Піду стома шляхами.
Нехай для тебе суть твоя
пробуде невідома.
Хай научає течія
і доброму, і злому.
Поневажай свої жалі,
допоки серце зріє,
допоки на твоїм чолі
твоя зоря шаріє.
12.9.72
* * *
На мене нісся паровоз,
а я втікав од нього.
Тікав, не чуючи погроз,
сподіючись на бога.
Дві довгі линви, як життя,
перед очима сяли,
і свист, і гуркіт, і виття,
і креозотні шпали.
Та поїзд дихає, мов кінь,
поза плечима в мене.
Прийми ж останню з благостинь,
життя благословенне!
14.9.
* * *
Яке жорстоке ти, пізнання
дороги трачених доріг!
Хай увірвалось існування,
хай дух притомлений знеміг,
хай видива подаленіли
на чорній, як смола, воді.
Та ми жили, немов любили,
і вік пробудем молоді.
15.9.
* * *
Моє ім’я, зникай. А тіло – чезни,
і ти, душе, віддайся німоті.
Дивись, як остюками йдуть довжезні
високі тіні по твоїм житті.
Дивись, як низько небо напливає,
як високо знялась твоя земля.
Дивись, як ясно час твій почезає
і як імчить безчасся звіддаля.
Дивись і жди високого зрідніння
душі і тіла, неба і землі,
як на пругкому піднесе крилі
тебе Вітчизна до висот прозріння.
15.9.
* * *
Не квиль, нічна душе! Даремні зойки,
і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів», після закриття браузера.