Читати книгу - "Привид"

Я відповів відразу ж, не замислюючись:

— Замочили його дітей?

Обличчя старого затьмарилося.

— Ну, ми ж не потвори якісь, Густо.

— Вибачте.

— До того ж, дітей він не мав, — зауважив дідок і зачахкав-закахикав своїм сміхом. — Але мав сестру. А може, то була просто прийомна сестра. Хтозна…

Я кивнув. Неможливо було сказати, бреше він чи ні.

— Ми сказали йому, що спочатку її зґвалтують, а потім прикінчать, щоби вона не мучилася своєю ганьбою. Але я хибно його оцінив. Замість турбуватися про своїх родичів, він пішов у наступ. Дуже самотній, але відчайдушний наступ. Минулої ночі він примудрився вдертися сюди. Ми були до цього неготові. Мабуть, цей поліцай дуже любив свою сестру. Він був озброєний. Я пішов до льоху, а він подався слідом. І помер. — Старий нахилив голову. — Як ти гадаєш: від чого?

— З його рота витікала вода. Потонув?

— Вірно. Але ж де потонув?

— Його сюди привезли зі ставка або з річки.

— Ні. Він вдерся сюди — і потонув. Як?

— Тоді я не знаю.

— А ти подумай! — Слова вдарили мене, мов батіг. — Якщо ти хочеш залишитися живим, то мусиш мати здатність думати і робити висновки з того, що бачиш. Оце і є реальне життя.

— Добре, добре, — сказав я і спробував поміркувати. — Льох — це насправді не льох, а тунель.

Старий схрестив на грудях руки.

— Ну і що?

— Він довший за вашу маєтність. І може мати вихід у поле.

— Ну то й що?

— Але ви казали, що вам належить і сусідня маєтність, тому, можливо, тунель тягнеться туди.

Дідок задоволено посміхнувся.

— Здогадайся, скільки років цьому тунелю?

— Багато. Бо його стіни вкриті мохом.

— То водорості, а не мох. Після того, як члени Опору вчинили чотири невдалих спроби замаху на його життя, шеф гестапо наказав збудувати тунель. Їм вдалося зберегти його в таємниці. Коли Райнгард приїздив увечері додому, він входив крізь парадні двері так, щоби всі бачили. Вмикав світло, а потім йшов через тунель до своєї справжньої домівки по сусідству, а того німецького лейтенанта, котрий, як усі гадали, жив там, він присилав сюди. І той лейтенант походжав по будинку, інколи підходив достатньо близько до вікна, маючи на собі таку ж саму форму, як і його гестапівський шеф.

— Тобто він був як принада. Пастка.

— Вірно.

— А чому ви мені все це кажете?

— Бо хочу, щоби ти знав, що таке реальне життя, Густо. Більшість людей у цій країні не відають, що це таке, не знають, скільки зусиль треба докласти, щоби вижити в реальному світі. Але я кажу тобі все це для того, аби ти пам’ятав, що я вірив тобі.

Старий поглянув на мене так, наче сказав щось вкрай важливе. Я вдав, що розумію його, бо мені дуже додому хотілося. Можливо, він це помітив.

— Приємно було тебе побачити, Густо. Андрій відвезе вас обох додому.

Коли авто проїздило повз університет, там, у студмістечку, напевне, відбувалася якась студентська здибанка. Ми почули, як гримлять гітари якоїсь рок-групи на відкритій сцені. Назустріч нам по Бліндернвеєн линув потік молоді. Щасливі обличчя з виразом очікування, наче їм щось пообіцяли — блискуче майбутнє чи щось типу того.

— Що це? — спитав Олег, чиї очі й досі були зав’язані.

— Це, — відповів я, — нереальне життя.

— І ти й гадки не маєш, як він потонув? — спитав Харрі.

— Ні, — відповів Олег. Його ноги згиналися-розгиналися ще швидше, все тіло його вібрувало.

— Ну гаразд, тобі зав’язали очі, але розкажи мені все, що можеш пригадати про поїздку до того будинку й назад. Усі шуми. Наприклад, ти чув поїзд або трамвай, коли виходив з авто?

— Ні. Річ у тім, що коли ми прибули, ішов дощ, тому все, що я чув, це, в основному, дощ.

— Сильний дощ, слабкий?

— Слабкий. Я ледве його відчув, коли ми вийшли з машини. А коли відчув, то й почув.

— Ясно. Втім, легенький дощ зазвичай не робить великого шуму, за тим винятком, коли він падає на листя.

— Можливо.

— Що ти відчував під ногами, коли йшов до парадних дверей? Асфальт? Кам’яні плити? Траву?

— Мабуть, дранку. Точно дранку, бо я чув під ногами скрип. Отак я здогадався, де йшов Петро. Він був найважчий із нас, тому скрипів найгучніше.

— Добре. А сходинки біля дверей?

— Так, були.

— Скільки?

Олег простогнав.

— Добре, — сказав Харрі. — Коли ти опинився біля дверей, дощ все одно йшов?

— Так, звісно.

— Я маю на увазі — дощ падав тобі на голову?

— Так.

— Значить, то була споруда без ґанку.

— Ти що, зібрався вишукувати в Осло будинки без ґанків?

— Ну, різні райони Осло були збудовані в різні періоди, і вони мають низку спільних рис.

— А до якого періоду відносяться дерев’яні будинки, розташовані далеко від трамвайних ліній, з дранковими стежками та сходами, що ведуть до парадних дверей без навісу?

— Ти говориш наче головний виконроб-будівельник! — пожартував Харрі, але йому не вдалося викликати сподівану посмішку на обличчі Олега. — Коли ти їхав назад, ти чув які-небудь звуки поблизу?

— Наприклад?

— Наприклад, пищання світлофора на перехресті.

— Ні, нічого такого я не чув. Але була музика.

— Записана чи жива?

— Гадаю, що жива. Тарілки звучали дуже чисто. Було чути гітари, їхній звук наче приносило й відносило вітром, він немов плавав.

— Схоже, то дійсно був живий звук. Маєш добру пам’ять.

— Я запам’ятав лише тому, що вони грали одну з твоїх пісень.

— Моїх пісень?

— З твоїх записів. Я запам’ятав тому, що Густо сказав, що це — нереальне життя, і мені здалося, що, напевне, та фраза у нього вирвалася як результат підсвідомого ходу думок. Напевне, почув рядок, який та група щойно проспівала.

— Який рядок?

— Щось про мрію. Я вже забув. Але ти колись грав ту пісню увесь час.

— Пригадуй, Олеже, бо це дуже важливо.

Олег поглянув на Харрі. Кинув тупотіти ногами. Заплющив очі і спробував промугикати мелодію: «Це лише сон, який бачить Гонсалес…». Він розплющив очі і ніяково почервонів. — Щось схоже на це.

Харрі й собі замугикав. І похитав головою.

— Вибач, — сказав Олег. — Я не впевнений, до того ж, це тривало лише кілька секунд.

— Чудово, — сказав Харрі, поплескавши хлопця по плечу. — А тепер розкажи мені, що трапилося на Альнабрю.

Олег знову нервово затупотів ногами. Він двічі вдихнув, двічі глибоко втягнув у себе повітря, як це