Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Не знаючи, що саме (якщо взагалі що-небудь) він хоче сказати про Форда, він лежить уранці в ліжку до щоразу пізнішої години. Сівши нарешті за стіл, не може зосередитись. Його розгубленості посприяло ще й літо. Лондон, як він знає, місто зими, де людина тупцяє день у день, чекаючи лише вечора, коли можна лягти спати й забутися. А в ці духмяні літні дні, створені, здається, задля легкості й насолоди, випробування тривають, але яку частину його єства випробовують, Джон уже не певен. Інколи йому здається, ніби його випробовують задля самих випробувань, щоб побачити, чи витримає він.

Він не шкодує, що покинув компанію «ІВМ». Але тепер він не має нікого, до кого можна було б озватися, не має навіть Білла Бріґґса. Інколи по кілька днів поспіль із його вуст не злітає жодного слова. Він починає позначати ті дні в щоденнику літерою Т — то дні тиші.

Коло станції метро він зіткнувся ненароком із невисоким літнім чоловіком, що продавав газети. «Вибачте!» — каже він. «Дивись, куди йдеш!» — гарчить чоловік. «Вибачте!» — повторює Джон.

«Вибачте»: слово важко злітає з його вуст, наче камінь. Чи справді єдине слово без ніяких пояснювальних додатків можна вважати за мову? Чи оте його зіткнення з літнім чоловіком — приклад людського контакту, чи, може, його краще охарактеризувати як просту соціальну взаємодію, на кшталт дотику антенами в мурах? Для старого це, безперечно, ніщо. Старий цілісінький день стоїть там із пакою газет, щось сердито бурмоче собі під ніс і завжди чекає нагоди нагримати на якогось перехожого. Натомість у його випадку це єдине слово зберігатиметься кілька тижнів, а то й до кінця його життя. Зіткнутися з людиною, сказати «Вибачте!», почути образу — це хитрощі, дешевий спосіб примусити до розмови. Спосіб одурити самотність.

Джон у падолі випробувань, і результати не дуже добрі. Але він не може бути єдиним, кого випробовують. Мабуть, є люди, які пройшли цей паділ і вийшли на тому боці, і, мабуть, є й ті, хто цілком ухилився від випробувань. Він теж, захотівши, міг би ухилитися від них. Наприклад, утекти назад до Кейптауна і ніколи не повертатися. Але невже це те, що він хоче робити? Безперечно, ні, поки що ні.

А що як він лишиться, але не пройде випробування, ганебно провалить його? Що як, сам у своїй кімнаті, він заплаче і не зможе зупинитися? Що як одного ранку він з’ясує, що йому бракує духу підвестися, і що набагато легше провалятися цілий день у ліжку — цей день і наступний, а далі ще один, і то в дедалі брудніших простирадлах? Що трапляється з такими людьми — людьми, які не витримують випробувань і ламаються?

Він знає відповідь. Їх спроваджують куди-небудь, де про них дбатимуть: до якоїсь лікарні, будинку, закладу. Ну а його просто відправлять назад до Південної Африки. Англійці мають досить своїх, щоб дбати про них, досить людей, які не витримують випробувань. З якої речі вони мають дбати ще й про чужинців?

Джон тиняється під одними дверима на Ґрік-стріт у Сохо. «Jackie — Model» — повідомляє табличка над дзвінком. Він потребує людських стосунків, а що може бути більш людським, ніж статеві стосунки? Митці вчащали до повій із прадавніх часів і не стали від цього анітрохи гіршими, він знає про це з книжок. Насправді митці і повії перебувають на одному боці соціального фронту. Але «Jackie — Model»: цікаво, чи моделі в цій країні завжди повії, а чи в бізнесі продажу свого тіла існують градації — градації, про які йому ніхто не казав? Може, модель із Ґрік-стріт догоджає якимсь особливим, спеціалізованим уподобанням, скажімо, жінка позує гола під світлом, а чоловіки в плащах стоять навколо в затінку й пожадливо прикипіли до неї хтивими очима? Коли він подзвонить, то чи будуть якісь розпитування і з’ясування, перше ніж його остаточно впустять? А що, як сама та Джекі — стара, гладка чи бридка? А як щодо етикету? Чи котрусь таку, як Джекі, навідують без попереджень, а чи сподіваються, що буде телефонний дзвінок заздалегідь, і призначать зустріч? І скільки платять за це? Чи існують якісь розцінки, що їх знає кожен чоловік у Лондоні, кожен, крім нього? А що як там одразу побачать, що він надміру зголоднілий селюк і йолоп?

Джон вагається, відступає.

На вулиці повз нього проходить чоловік у темному костюмі, що, здається, впізнає його, здається, от-от зупиниться й заговорить. Це один зі старших програмістів із компанії «ІВМ», Джон не дуже часто спілкувався з ним, але завжди вважав, що той прихильний до нього. Чоловік завагався, а потім, збентежено кивнувши головою, заквапився далі.

«Так от що ви робите в ці дні — насолоджуєтесь?» — запитав би, напевне, той чоловік, приязно всміхаючись. Як він відповів би йому? Що не можна завжди працювати, життя коротке, і слід насолоджуватись, тільки-но трапляється нагода? Який жарт, а водночас який скандал! Суворе, вбоге життя, яке вели його предки, пріючи в чорному вбранні серед спеки і пороху пустелі Кару, дало ось який результат: молодик тиняється по чужому місту, проїдає свої заощадження, ходить до блудниць і вдає, ніби він митець! Як він міг так легко зрадити предків, а потім сподіватися, ніби йому пощастить уникнути їхніх мстивих примар? Не така в тих людей була натура, щоб веселитись і насолоджуватись, і в нього натура не така. Він їхній нащадок, приречений від народження бути похмурим і страждати. Адже як інакше народжується поезія, як не зі страждань, наче кров, вичавлена з каменю?

Південна Африка — рана в його душі. Скільки ще треба чекати, поки рана припинить кривавити? Скільки ще треба скреготати зубами й терпіти, поки він матиме змогу сказати: «Колись я жив у Південній Африці, а тепер живу в Англії»?

Уже вкотре на мить йому дали змогу побачити себе ззовні: буркотливого, занепокоєного хлопчика-чоловіка, такого тупого і пересічного, що ніхто не хоче поглянути на нього вдруге. Ці спалахи осяяння тривожать його; замість дотримуватися їх, він намагається поховати їх у пітьмі, забути. Чи те «я», яке він бачить у такі миті, — це просто те, яким він видається, чи він такий насправді? А що як має слушність Оскар Вайльд, мовляв, немає глибшої істини, ніж зовнішня подоба? Чи можливо бути тупим і пересічним