Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Що вона робить у Боґнор-Реджісі, запитує Джон. Гостює в тітки, відповідає вона, в якоїсь давно загубленої тітки-англійки. Далі він не розпитує.

Вони зупинилися край дороги, перелізли через огорожу. Керолайн узяла сендвічі, вони знайшли місце в затінку каштана і влаштували пікнік. Згодом він відчуває, що вона не заперечить, якщо він покохається з нею. Але нервується: адже тут, на відкритому місці, їх будь-якої миті може застукати якийсь селянин чи навіть констебль і запитати, що вони тут виробляють.

— Я йду з «ІВМ», — сказав він.

— Це добре. А що робитимеш далі?

— Не знаю. Думаю, так поживу якийсь час.

Вона чекає, щоб почути більше, чекає, щоб дізнатися про його плани. Але він більше нічого не може запропонувати, не має ані планів, ані ідей. Який же він бовдур! Чому така дівчина, як Керолайн, завдає собі клопоту і підтримує з ним стосунки, дівчина, що призвичаїлася до Англії, досягла успіху у своєму житті, лишила його позаду в усіх аспектах? Тільки одне пояснення спадає йому на думку: вона й досі бачить його таким, яким він був у Кейптауні, коли ще міг подавати себе як майбутнього поета, коли ще не був таким, яким став, яким його зробила «ІВМ»: євнухом, керованим апаратом, занепокоєним хлопчиком, що квапиться сісти о 8.17 на потяг і доїхати до роботи.

В інших компаніях у Британії службовцям, які покидають роботу, бажають успіху в подальшому житті і, якщо й не дарують золотого годинника, то принаймні зберуть усіх під час перерви на чай, виголосять якусь промову, привітають і побажають добра, байдуже, щиро чи ні. Джон уже досить довго прожив у країні, щоб знати про це. Але тільки не в «ІВМ». «ІВМ» — не Британія. «ІВМ» — це нова хвиля, новий шлях. Ось чому «ІВМ» наміряється пробити собі шлях, подолавши сили опору з боку Британії. Ці сили ще досі дотримуються старих, млявих, неефективних британських методів праці. Натомість «ІВМ» проворна, наполеглива і нещадна. Тож Джонові нічого й не бажають у його останній день перебування на роботі. Він мовчки прибирає свій стіл, каже «Прощавайте!» колегам-програмістам.

— Що ти робитимеш? — обережно запитує один з них. Усі, напевне, чули його пояснення про дружбу, і тому він почувається тепер напружено і незручно.

— О, я ще побачу, що там буде, — відповідає він.

Цікаве відчуття — прокинутись наступного ранку і, власне, не мати потреби кудись іти. Сонячний день: Джон сів на потяг до Лестер-сквер і обійшов книгарні на Чарінґ-Кросс-роуд. За день у нього вже виросла щетина, і він вирішив завести собі бороду. З бородою, мабуть, він не видаватиметься таким недоречним серед елегантних молодиків і гарних дівчат, що вискакують із мовних шкіл і сідають у метро. А потім нехай трапиться який-небудь щасливий випадок.

Джон вирішив, що відтепер усюди ставатиме на шлях, де можна спіткати той випадок. У романах повно випадкових зустрічей, які приводять до кохання — до кохання або до трагедії. Він готовий до кохання, готовий навіть до трагедії, готовий насправді до всього, якщо воно поглинатиме його й перетворить. Кінець кінцем, саме тому він і приїхав до Лондона: позбутися свого старого «я» і відкрити в собі нове, справжнє, палке «я», і тепер йому вже ніщо не перешкоджає в його пошуках.

Минали дні, і Джон просто робив те, що хотілося. Він, власне, опинився на нелегальному становищі. До його паспорта був прикріплений дозвіл на роботу, який давав право жити в Британії. А тепер, коли він не має роботи, той дозвіл уже втратив чинність. Але, якщо ніде не вискакувати, можливо, вони — влада, поліція чи хто там ще відповідає за ці речі, — не звернуть на нього уваги.

Попереду на обрії маячить проблема грошей. Заощаджень не вистачить на весь вік. У нього немає нічого вартісного на продаж. Він розважливо утримується від купування книжок, коли день погідний, ходить пішки, а не сідає на потяги, живе на хлібі, сирі та яблуках.

Щасливий випадок ще не дав Джонові жодного зі своїх благословень. Але ж випадок непередбачуваний, треба дати йому час. Джон може тільки чекати напоготові того дня, коли щасливий випадок нарешті всміхнеться йому.

14

Маючи свободу робити, що заманеться, Джон невдовзі дочитав до кінця чималенький корпус творів Форда. Наближається час висловити про них свою думку. Що він скаже? В точних науках дозволено повідомляти про негативні результати, невдачі, які підтверджують гіпотези. А як у мистецтві? Якщо він не може сказати про Форда нічого нового, чи було б правильно і почесно признатися, що він помилився, зректися свого навчання, повернути стипендію; або чи можна замість магістерської роботи подати звіт, якою слабенькою була його тема, як розчарувався він у своєму герої?

З портфелем у руці Джон виходить із Британського музею і вливається в юрбу, що суне по Ґрейт-Рассел-стріт: тисячі душ, жодна з яких анітрохи не дбає, що він собі думає про Форда Медокса Форда чи про будь-що інше. Тільки-но приїхавши до Лондона, Джон спершу мав звичай сміливо дивитися в обличчя перехожих, намагаючись з’ясувати унікальну сутність кожного. «Дивіться, я дивлюся на вас!» — казав він очима. Але сміливі погляди не довели його нікуди в місті, де, як він невдовзі з’ясував, ані чоловіки, ані жінки не дивилися йому у вічі, а навпаки, холодно уникали їх.

Кожну відмову глянути йому у вічі Джон відчував, як невеличке штрикання ножем. Знову і знову його помічали, знаходили в ньому якийсь ґандж і відкидали його. Невдовзі Джон почав утрачати впевненість, став ухилятися ще до того, як йому відмовлять. На жінок, з’ясував він, легше дивитися потай, крадькома. Саме так, здається, люди тепер дивились одне на одного в Лондоні. Але в поглядах крадькома — він не міг позбутися цього почуття — було щось нечесне і нечисте. Краще взагалі не дивитися. Краще не цікавитися своїми ближніми, бути байдужим.

За час, прожитий в Англії, він дуже змінився і не певен, чи ті зміни на краще. Минулої зими траплялися миті, коли він думав, що помре від холоду, злиденності та самотності. Але по-своєму він таки пережив ту зиму. А коли настане нова зима, холод і злиденність матимуть над ним уже меншу владу. Тоді він уже буде на шляху перетворення у справжнього лондонця, суворого, мов камінь. Перетворення в камінь аж ніяк не становило одну з його цілей, але цілком може бути, що доведеться змиритися з ним.

А взагалі Лондон виявився великим вихователем. Джонові амбіції тепер уже скромніші, набагато скромніші,