Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Згодом, декілька днів поспіль цей чоловік провів у якихось розрахунках, але про які ніхто й гадки жодної не мав. Хоча чи варто було намагатися зрозуміти генія, який додумався до такого? Ні. На моє запитання, чому він обрав саме мене і саме тепер — Алекс відповів лише, що створення основи для наших костюмів потребувало часу та тестувань. А мене, бо це мала бути саме та людина, в якій текла і його кров, що я не одразу зрозумів. Та коли виявилося, що й в нього українське коріння, я завис, бо це було досить неочікувано. Ну звісно ж, українців було багато, але так вже вийшло, що саме я примудрився зламати той запобіжник в системі Етеріала, який і привів Алекса до мене. 

Одного дня, коли він готував супутники, мені все ж дозволили бути присутнім при цьому.

— Що то за штука? — запитав тоді я, підійшовши до чималої споруди. Вона була дуже схожа на телепорт, який іноді показували в фантастичних фільмах, із двома круглими входами з обох кінців. 

Втім, так і було, але для чого він Алексу — я так і не зрозумів. Хоча, як виявилося згодом, людину не можливо було телепортувати, бо ця штука фактично розібрала б її на атоми. Хай відповідно вони б були зібрані воєдино, але свідомість при цьому втрачалась… І тоді то мене знову щось потягнуло за язика. 

— Тому ви оцифрували свій мозок, ризикуючи власним життям… Бо ви хотіли повернути його? Ви зрозуміли, що телепорт не врятує його, і тому створили Канцлера?

Мовчання Алекса було красномовніше за будь-які слова. Але мені здалося, що він й досі сподівався зробити це… І чомусь навіть вірив, що йому вдасться і це.

— Іноді навіть сильні не вміють втрачати, Дем’яне, — сказав він мені в той день.

А вже наступного дня ми всі разом спостерігали, як з багатьох куточків світу в одну мить запустилися тисячі супутників, пройшовши хмарний серпанок. Я хвилювався, спостерігаючи за зображеннями на екранах, але я вірив, що в нього все вийде. Щойно супутники вийшли на орбіту, Алекс запустив програму, утворивши навколо Землі захисне поле. Вони були схожі на суцільну нейронну мережу, переплівшись невидимими путами. Лише через декілька днів Алекс перезавантажив якусь систему, до якої мав доступ лише він. Тоді то я зрозумів, чому ті кляті хмари не зникали над нами…

Бо він спав, чекаючи дня, коли я відшукаю його.

*

Київ, Україна, рік потому   

Піднявшись на знайомий поверх, я чомусь із хвилюванням зупинився перед дверима пані Ольги. Розгублено подивився на Ріну поряд із собою, але вона лише стиснула мою руку, задля підтримки. Я дійсно хвилювався, бо довгий час не було в країні, а я обіцяв зайти на пиріжки з чаєм. Знервовано видихнувши, я все ж таки натиснув на дзвінок. Якусь мить тривала тиша, викликавши в мені якийсь неспокій. Натиснув ще раз. Не хотів думати найгіршого…

Та вже згодом почулися кроки. Двері відчинилися, дмухнувши приємним ароматом свіжої випічки та яблук із корицею. Я побачив перед собою усміхнену пані Ольгу з рушником, яким вона витирала свої руки.

— Рада бачити тебе, Дем’яне, — промовила вона, всміхнувшись до нас з Ріною. — Приємно бачити, що сьогодні ти не один. Проходьте, любі, пиріжки вже зачекалися.

Та всміхнувшись, я радо обійняв жінку, немов одну з небагатьох рідних людей для мене, за якою чомусь я теж встиг засумувати. Ольга ніжно торкнулася моєї спини, погладивши її. Здається, теж неабияк щаслива побачити мене.

— Ходімо, бо охолонуть.

— Звісно. 

Все ті ж розписані стіни зустріли мене в коридорі, як і в кімнаті, до якої я пройшов в першу чергу. Жодних змін… Хіба що одна і найбільша. Тепер картина Ольги була завершена. На останньому фрагменті був намальований Майдан Незалежності під блакитним небом на фоні якого тепер височів ошатний жовто-блакитний стяг нашої країни.

— Він прекрасний, пані Ольго… — видихнув я, розплившись у посмішці, якою чомусь хотів приховати сльози.

— Все що відбувається — завжди має сенс. Навіть коли в якусь конкретну мить здається, що гірше не могло й бути… — повторила свої слова Ольга, коли підійшла ближче. — Свобода завжди буде прекрасною, юний герою.

Я чекав цієї зустрічі, але не чекав того, що сприйму її так емоційно. Втім, чаювання з Ольгою, як завжди, було сповнене особливих відчуттів. Ріні сподобалися пиріжки, а від побачених картин вона розгубилася, як і я, коли вперше побачив їх. Пані Ольга погодилася з нами відвідати меморіал, але перед тим відчинила кімнату, яку я бачив минулого разу. То була її спальня досить охайна та світла, але стіна якої була закладена різноманітними книгами. З її дозволу, я підійшов до них, торкнувшись найстаріших. Помітив декілька історичних книг про нашу країну.

— Ви — справжня берегиня… — промовив я, подивившись на пані Ольгу.

— У кожного своє покликання, мій любий. Ось цю картину я написала спеціально для тебе.

Жінка протягнула мені полотно, дуже схоже на останній фрагмент, але тепер тут був ще я. Місто знову було наповнене людьми у вишиванках під блакитним та вільним небом, в якому так само майорів наш прапор. 

— Дякую вам.

— Тобі дякую, що я побачила цей день. А тепер ходімо, не гоже змушувати чекати таких поважних гостей, — і додала зовсім тихо, коли Ріна пішла вперед: — Вона чудова!