Читати книгу - "1793"

поїдена мишами й щурами, полотна картин розкисли, фарби на них пообсипалися. Далі коридором ще темніше. Кардель руками обмацує стіни, полиці, виявляє стопки книжок, а ще, до своєї радості, — маленький металевий свічник, такий холодний, що на мить навіть рука до нього примерзає. Перемерзлий віск крихкий, одначе Кардель не здається — кілька разів стукає кресалом, іскри на мить освітлюють стіни й полиці, нарешті якась іскра хапається за ґніт і на свічці з’являється мерехтливий вогник.

Мікель рукою затуляє полум’я від протягу й помалу йде далі. Тихо, холодно. Мертво. Стіни взялися інеєм. Дах, мабуть, як сито. За всякими коморами й господарськими приміщеннями — сходи на другий поверх і в підвал. Мікель на мить нерішуче зупинився, потім знизав плечима й вирішив швиденько оглянути підвал. Свічка освітила діжки й полиці. Леле, та на полицях же повно пляшок! У деяких вино замерзло, але багатьох ще мороз не дістався. Узяв одну пляшку, відбив шийку й обережно, щоб не порізатися, підніс до губ. Токайське! Відпив кілька ковтків, задоволено видихнув і повернувся до сходів.

На верхньому поверсі почувся якийсь звук. Чи дошка рипнула під чиїмись кроками, чи хтось посунув стілець. Кардель збагнув, що доки запалював свічку й перебирав винні пляшки, зовсім забув про час. Мабуть, Вінґе набридло чекати біля сходів і він пішов нагору обстежувати приміщення. Кардель випив ще кілька ковтків і вийшов з підвалу. З вікон у передпокої видно місячне світло, вино додало оптимізму, і Мікелеві вже не здається, що їхня справа безнадійна. Через свічку в руці він не бачить того, що міг би помітити без неї в темряві — вона ніби й освітлює, але заразом і засліплює.

— Не рухайся.

Голос не Вінґе. Тихий, монотонний, і нібито йому важко вимовляти окремі слова. Може, губи змерзли.

— Задми свічку й повернися.

Кардель послухався. Раптово стало геть темно. Він не бачить, хто з ним говорить. Бачить тільки чорне небо й білий сніг у вікні.

— Може, тобі не видно, то я повідомляю, що в руках тримаю карабін, націлений просто тобі в пузо.

Мікель примружився, намагаючись хоч щось роздивитися. Чоловік середнього зросту, на плечі накинуто поїдену міллю вовчу шкуру. Одяг на ньому такого ж кольору й стану, як і весь будинок — колись гарний і дорогий, а зараз подертий і вицвілий. Короткі потерті штани, ґудзиків бракує, шви порозповзалися. На вигляд немолодий.

— Тепер бачу, — озвався Кардель. — У нас на флоті теж такі були. Хороша зброя, але бачу, що не нова.

— Хай тебе занедбаність маєтку не вводить в оману. Рушницю я тримаю в хорошому стані. Добре послужила моїм предкам від Нарви до Фраустада і ніколи не підводила. Ти прийшов красти вино? Сам тут?

Кардель розхвилювався, аж пульс загупав у вухах. Але він не показує свого стану:

— Так. Прийшов пошукати щось, що допоможе перезимувати. Друзів я вже давно не маю.

Чоловік махнув головою:

— У тебе одяг вартового сепарат-варти, якщо не помиляюся. Що ти робиш так далеко від міста?

— Я покинув службу, а тепер намагаюся вижити, бо всі гроші, які були, давно пропив. Мені здалося, що будинок порожній і ніхто не образиться, якщо я щось візьму.

— Спускайся і йди тим самим коридором, яким прийшов. Не озирайся. Ти до мене не дістанеш, а мій карабін до тебе — легко. Там, де починаються поля, маленький сарайчик. Ідемо туди.

Кардель замислено глянув на чоловіка:

— Здається мені, на твоїй рушниці колісний замок. У нас на флоті казали, що такий механізм кожен п’ятий раз дає осічку.

Чоловік трохи помовчав, потім відповів тим самим своїм монотонним голосом:

— Біля того сараю, куди ми йдемо, — гноїще. Багато поколінь туди звозили екскременти. У глибину з десяток ліктів. Тепла від гниття не може здолати навіть зимовий холод — купа парує і в найлютіші морози. Там живуть черви, старші за найстарішу липу. У тій купі я тримаю свої свинцеві кулі і щодня перезаряджаю карабін свіжою кулею з гноїща. Якщо така куля тебе хоча б подряпає, неодмінно помреш. Спершу лихоманка, потім гангрена, і все. Помреш у пекельних муках. А осічки моя рушниця ще жодного разу не давала. Можливо, сьогодні це й станеться вперше. Якщо хочеш — ризикни.

Кардель кілька секунд подумав, вирішив, що ще не втомився жити, знизав плечима й пішов до виходу.

Чвалаючи через сніг, у світлі зір і місяця дійшли до крайнього в ряду сараю. Двері замкнені важким дерев’яним засувом.

— Прибери дошку й заходь, — звелів чоловік.

Карделеві важко однією рукою відсунути засув. Він підставив плече під дровиняку й так зняв її. Двері розчинилися. Карделеві аж подих перебило від смороду.

— Чорт!

— Як тебе звати, колишній пальте?

— Мікель Кардель.

— Мікель Кардель… Я маю до тебе пропозицію. І краще тобі добре подумати, перш ніж відповіси. Хотів би запропонувати тобі щось краще, але мені треба поки що залишитися тут. Я чекаю важливого гостя, і не хотів би, щоб ти повернувся сюди з підмогою. Я не можу ризикувати.

У глибині сараю Кардель почув якісь звуки. Щось велике підвелося з долівки й наблизилося до них. Задзвеніли ланки ланцюга. Мікель побачив величезного пса. Очі його сяяли голодним блиском, а з рота цівкою стікала слина.

— Це Маґнус, Мікелю. Він стане певним чином твоєю могилою, коли з’їсть усе, що від тебе залишиться. Ти чоловік великий, важкий, мені не дуже хочеться волікти тебе підлогою. Тому я пропоную ось що. Ти підеш у бік Маґнуса, наблизишся до нього настільки, щоб він тебе не схопив. Станеш на коліна. Я вистрелю тобі в потилицю, ти впадеш і він тебе дістане. Смерть чиста, швидка й легка. І крові буде небагато. Якщо раптом надумаєш утнути якусь дурницю, стрельну тобі в черево й покину тут на долівці. Будеш лежати й мучитися. Маґнус теж песик немалий, від нього тепла достатньо, щоб обігріти весь сарай. Якщо куля тебе не вб’є зразу, то мучитимешся до ранку або й довше.

У Карделя волосся стало дибки. Він не знав, що відповісти. Перед очима все закрутилося, і чорні цяточки в немислимому танці склались у знайомий силует. Чорні крила в бездонному проваллі. Те саме створіння, яке він бачив у водах Свенсксунда — смерть. Мікелеві ноги затремтіли, але він крок за кроком наблизився до стіни й опустився на коліна. Кожна дірка в дошці зараз скидалася на очниці черепа.

— Ще трошки ближче, якщо можна. І моє хутро, і Маґнусове знали кращі часи, але це не значить, що треба їх без потреби заляпати.

Мікель на колінах посунувся ближче до пса. Тепер Маґнусова слинява паща й хижі голодні очі лише за кілька долонь від Карделя. Подих пса смердить