Читати книгу - "Кохана майстра смерті, Олеся Лис"

Проводжають нас так само радісно, ​​як і зустрічали. Але тепер ми хоч частину історії знаємо і вже нічому не дивуємося. Після розмови, правда, нам виїхати не вдається. Кіан вирішує прийняти привітну пропозицію настоятеля залишитися на ніч в теплі і під захистом стін монастиря. Але на світанку ми готові вирушити в дорогу.

Чесно кажучи, я вже дуже скучила за рідними стінами замку, за Гертрудою і Юфімією, за звичним розпорядком дня. Та за всім я скучила! І тим більше мене засмучує, що повернення затягується через гак, який доводиться робити, заїжджаючи в Арклоу. Але розмова з тітонькою і дядечком конче необхідна. Серце мені підказує, що від Рорка і Мелісанди, ми багато чого цікавого почуємо. Деглан навряд чи знав абсолютно все. І не гоже зупинятися на півдорозі, коли мова йде про такі важливі речі. Зрештою, всього на пару днів пізніше повернемося.

Але все ж я так нескінченно втомилася! Це нагромадження таємниць і загадок нагадує клубок отруйних змій, які тісно сплелися між собою. Котру не потягнеш за хвіст, все одно ризикуєш отримати болючий отруйний укус. А я так хочу розплутати цей гримучий вузол і, нарешті, зажити спокійним життям. З чоловіком, з нашими близькими, з людьми, яких я вважаю сім'єю.

Тихо, так щоб ніхто не почув, зітхаю, і беру в руку поводи своєї спокійної конячки, але раптово зупиняюся і розвертаюся до настоятеля Августіна. Бодай на одне питання я можу знайти відповідь уже тут і зараз.

─ Преподобний Августін, ─ пошепки звертаюся до сагерта. ─ А чому Деглан нацькував на вас духів?

Настоятель червоніє, зеленіє, відкашлюється і глибоко зітхає.

─ Це давня історія, але повірте, немає в ній ніякого секрету. Ми просто слідуємо вказівкам поважного лікаря і більше не даємо шановному Деглану і краплі елю, після того випадку, ─ виразно рухає бровами колобок, особливо виділяючи передостаннє слово. ─ Якого «того»? ─ повторюю рух брів преподобного.

Августин зніяковіло смикає свій золотий пасок, остаточно розпатлуючи його кінець.

─ Шановний Деглан, ─ нахиляється до самого мого вуха сагерт. ─ Одного разу вночі, неабияк перепив спиртного, вигнав усіх кіз із загороди і, осідлавши козла, помчав на ньому галопом до лісу, ведучи отару рогатих за собою, з криками: «Свободу в'язням чернечого свавілля».

─ Що прямо так і кричав? ─ недовірливо округлюю очі.

─ Саме так! А ще пісні сороміцькі виспівував. Жителі сусіднього хутора вирішили, що це вершник апокаліпсису веде за собою військо демонів. Жаху натерпілися, сердешні.

Ченці дружно хитають головами, обмінюючись красномовними поглядами. Я здавлено закашлююсь, захлинувшись смішком, у Кіана губи тремтять в ледь стримуваній усмішці.

─ Жах, який! ─ охаю скрушно.

─ Щось ви виглядаєте не дуже співчуваючою, ─ бурчить десь за спиною капосний Ульріх, який теж сподобився вийти з нами попрощатися.

─ Помиляєтеся, ─ відповідаю тихо, щоб чув тільки він. ─ Співчуваю всім серцем. Особливо козам. Вони постраждали нізащо. Руку даю на відсіч, що бідолахи доїтися перестали від страху.

Ззаду чується здавлене хмикання.

Остаточно попрощавшись з жителями цього фортифікаційного маністера, ми, нарешті, рушаємо в дорогу.

Залишаю стіни незвичайної і гостинної обителі зі змішані ми почуттями. Нестерпно боляче дізнатися, що люди, яких ти вважала найдобрішими істотами на світі і обожнювала всім серцем, виявилися чорні душею. Якби не чоловік, його любов і підтримка, не знаю, що б зі мною було. А так рани на душі потроху затягуються, залишаючи після себе лише потворні шрами, яким теж з часом судилося зникнути. А відчуття, що розв'язка близько дає сили рухатися вперед, не дивлячись ні на що.

Розвилку ми минаємо до обіду і звертаємо до Арклоу, залишивши за спиною дорогу до Кінлоху і села Лохвудшір. Ночуємо в невеликому готелі на півдорозі до міста і вже після полудня в'їжджаємо в арклоутскі ворота, заплативши вартовим невелике мито.

Арклоу досить-таки велике місто, в якому проживає близько двадцяти тисяч жителів, з пожвавленим рухом на вулицях, різноманітними лавками ремісників, великою площею та магістратом. Ну і в’язницею, звичайно, в якій тримають або смертників, яким дорога тільки на плаху, або не дуже злісних правопорушників, які мають можливість швидко покинути її гостинні стіни.

Конячок ми залишаємо в стайні управління, заплативши в казну кілька шилінгів на їх утримання. А самі прямуємо до начальника в'язниці, який може нам організувати зустріч з Рорком, який знаходяться під вартою. І вже заручившись його дозволом, поспішаємо до будівлі, де знаходяться власне камери злочинців.

Кам'яні коридори нітрохи не змінилися з того часу, коли я тут жила в якості ув'язненої. По руках пробігає холодний озноб, а пам'ять малює картини з минулого. Адже я тоді думала, що це моє останнє пристановище. Проходячи по цих лабіринтах, вважала, що в останній раз бачу не тільки їх, а й все навколо. Йшла вмирати…. В їх тісній темряві мені й досі важко дихати…

Коли один з тюремних вартових, проводить нас в камеру до дядечка, я нерішуче застигаю перед ґратами. У цьому виснаженому кволому старому ледве можливо впізнати Рорка О'Ши.

─ Він майже весь час без свідомості, ─ ставить нас до відома провідник, відмикаючи великим ключем замок. ─ Навіть не знаю, чи впізнає вас.

Я боязко підходжу до змарнілого чоловіка, накритого якоюсь ганчіркою, що служить в цих умовах ковдрою. Його груди ледь здіймаються, а тонкі бліді повіки щільно прикриті. Я чітко розрізняю, як під ними неспокійно бігають туди-сюди очі. Вії дрібно тремтять.

─ Рорк, Рорк О'Ши, ти мене чуєш? ─ окликаю я хворого, але у відповідь лише чую тихий стогін.

─ Давно він в такому стані? ─ запитує Кіан у стражника.

─ Так, вважай, з перших днів, ─ чухає потилицю той. ─ Спочатку до нього дружина навідувалася. Часто. А потім і вона перестала.

─ А чи не підкажете, де його дружина зупинилася? ─ знову запитує чоловік і його співрозмовник щось зовсім тихо відповідає.