Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

Брудна худорлява рука підкинула в багаття кілька тонких галузок, сухих та білих, наче кістки. Криваво-руде полум’я відкидало тіні на людей, що тіснилися навколо нього. їхній одяг давно перетворився на лахміття, а обличчя були висушені сонцем та голодом. Очі горіли золотом у світлі багаття. Серед паломників, старих та знесилених, впадали в око двоє — парубок і дівчина, ще майже діти. Решта намагалася не дивитися на них, немов серед цієї купки ізгоїв Імперії могли бути свої власні ізгої та парії.

Дівчина, з голови до ніг загорнута в грубе полотно, сиділа зіщулившись, низько нахиливши прикриту каптуром голову. Бліді руки лежали на стегнах — усі в глибоких рваних подряпинах, вкритих барнавою кіркою. Хлопець раз у раз кидав на неї стривожені погляди. Він був худий, але жилавий, засмаглий, з неслухняною копицею розпатланого волосся, чорного, як вороняче крило. Темні волосинки, ще м’які та ніжні, тільки почали пробиватися на щоках та підборідді.

Дівчину звали Ебру. Хлопця — Кара. Їй було дванадцять, він був на два роки старший за неї. До паломників, що мандрували до долини Іхлари, вони прибилися неподалік Невшехіра, що також називався Нісса, міста галасливого та велелюдного. Паломники не заходили до нього — це було надто небезпечно. Будь-хто, дізнавшись, куди вони прямують, не зволікаючи повідомив би чиновників або сторожу, а це неодмінно скінчилося б тортурами та стратою на міському майдані. Підлітки ж вочевидь були містянами — тому на них спершу поглядали скоса. Та коли Невшехір лишився далеко позаду, осторога, здається, зникла.

Долина Іхлари лежала поміж сплячими вулканами Хасандаг і Голлюдаг, що свого часу вкрили її товстими шарами лави, туфу та попелу. Річка Мелендиз прорізала ці вулканічні породи, утворивши каньйон завдовжки у вісімдесят стадій та завглибшки до п’ятисот ліктів. З давніх-давен долина була прихистком пустельників — тільки от, на відміну від інших місць, з мирян сюди мало хто наважувався заходити.

— Чернецькі скинії, де ченці-самітники збираються, щоб у святому поборництві осягнути природу Давніх, також звуться конклавами, — вів далі сиплий старечий голос. Немов поїдене іржею, все у зморшках та пігментних плямах, підборіддя дрібно тремтіло, насилу даючи раду довгій промові. Решта обличчя паломника ховалася в густій тіні каптура. — Скинії ревно охороняють своє усамітнення й неохоче приймають чужинців. Подейкують…

Химерне завивання розлилося над їхніми головами — розповзлося, немов густе вариво, скрипуче та різке до болю в зубах. Паломники задерли догори голови, виставивши вперед гострі старечі підборіддя. На худих жовтяничних шиях заходили борлаки. Нечисленні поміж ними жінки — всього дві з дев’яти, окрім Ебру — навпаки, опустили погляди, втиснувши голови у плечі.

Звук не був схожий на крик нічного звіра. Не був він і гуркотом каміння, що зірвалося зі схилу гори, або тріщанням гілок. Це було щось геть інше… і тією своєю іншістю воно й розбуркувало в людях глибинний та нестямний переляк. У посталій тиші чути було лише, як тріскотять галузки в багатті та десь далеко монотонно виє в скелях вітер.

— Подейкують, у скиніях… — повів був далі паломник, та цього разу його урвали.

— Звідки ти се знаєш? — проскреготів хтось із темряви. — Се все базарні балачки….

— Не балачки, — просипів перший. Звали його Адем, і був він кимось на кшталт провідника та ватажка. — На балачках добре знаються товстуни в рясах, які з порогів своїх храмів бубонять про єресь, що буцімто ся гніздить у долині Іхлари. А самі погрузли в гріхах, як ті свині в багні! Але той, хто бодай однією ногою ступив на сю землю, знає істину! Давні ходять біля її меж. Твердий волею здатен узріти їх в ту коротку мить, коли ніч пронизана першими променями сонця. Якщо небо вкрите хмарами, а світло розсіяне, в тому мареві постають велетенські фігури, такі незбагненно величні та чужинні, що якби вони явились бодай трохи чіткіше, звели б з розуму самим своїм виглядом…

— Одного дня, — не поступався другий (через темряву неможливо було напевне сказати, хто саме), — одного дня сі плітки ся дістануть вух Імператора, і він відрядить сюди військо.

Він навмисно полишив свою думку незакінченою — не наважувався порівняти богів долини з імперськими скутатами та катафрактаріями. Але Адем вгадав її хід.

— Імперським тагмам є кому протистояти. Минули часи святого Маманта, по голову якого солдати приходили за особистим наказом Імператора. У теперішнього владики є вороги значно небезпечніші…

— Хіба святий Мамант також… — почувся невпевнений голос однієї з жінок.

— А ти гадала, його стратили через те, що він роздавав козячий сир бідним? — тріскуче загиготів Адем.

Жаска руна знову прокотилася долиною. Всі завмерли. Цього разу ніхто не наважився роззирнутися — паломники втупилися у вогонь, наче в його пекучому нутрі шукаючи порятунку. Ще ввечері, наказуючи зібрати більше хмизу, Адем запевняв, що вогонь захистить їх, що світляне коло буде їхнім санктуарієм, надійним захистком від нічних жахіть.

Неможливо було визначити, звідки долинав той звук. Здавалося, він народжується ген далеко, але відлуння підхоплює його, і, в різний час відбиваючись від скель, виття лунає немов звідусіль, але не водночас, а поперемінно. Адем, першим подолавши заціпеніння, вхопив з купи хмизу декілька гілок і заходився по одній підкидати їх у багаття.

— Вогнем ми ся огороджуємо від світу…

Щось сіре стрімко обхопило одного з паломників з-за спини й смикнуло назад, вмить втопивши у нічній темряві. Пронизливий лемент вдарив у вуха миттю пізніше, але його вже не чули. Розмиті сірі мацаки оповили ще одного, стиснули й потягли, а той лиш ногами дриґав. На потилицю третього впало щось велике та важке, і його череп вибухнув вихором скалок, гарячих та вогких. Адем упав на землю, втиснувся в неї й поповз. Одна з жінок заверещала, але її вереск за мить захлинувся, а крізь розпанахану горлянку бульбастими гронами заструменіла чорна у відблисках вогню кров. Танець смерті навколо слабкого багаття в декілька ударів серця сягнув свого апогею, коли додолу падали останні, а перші ще корчилися й кричали.

Адем неймовірним зусиллям вихопився за межі світляного кола, відчуваючи, як вибухають болем суглоби, як зводить судомою м’язи. Зриваючи нігті об гостре каміння, раз у раз кидав він своє тіло вперед, не наважуючись відірвати його від твердої холодної землі. Коли темрява остаточно поглинула його, він, не озираючись, кинувся тікати — спочатку навкарачки, потім — зігнувшись, на тремтячих ногах. Він петляв поміж високих брил, продирався крізь