Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Утім, як виявилось урешті-решт, він не зазнав великих збитків: згодом вийшло так, що насправді пропав лишень один кінь. Інших тварин чи то відвели кудись, чи то вони самі розбіглися від жаху, і їх, заблуканих, знайшли в різних куточках Краю Брі. Поні, які належали Мері, втекли всі разом і, маючи добрий нюх, подалися до Пагорбів у пошуках Товстуна Гриба. Тож за якийсь час вони потрапили до рук Тома Бомбадила, і за ними добре наглядали. Та коли звістка про події у Брі досягнула Томових вух, він послав усіх поні до пана Кремени, який у такий спосіб отримав п’ятьох гарних тварин за дуже хорошу ціну. Поні у Брі перепала важча робота, ніж та, до якої вони звикли, проте Боб добре про них піклувався, тож загалом їм пощастило: вони уникнули темної та небезпечної мандрівки, хоча так ніколи і не потрапили до Рівендолу.

Проте наразі, як міркував пан Кремена, його гроші безслідно зникли, витрачені чи то на добро, чи на зло. До того ж, йому не бракувало й інших клопотів. Бо щойно решта гостей прокинулась і дізналася про напад на заїзд, у селищі зчинилася страшна колотнеча. Мандрівники з півдня втратили кількох коней і вголос звинувачували в цьому власника заїзду, аж доки довідалися, що вночі зник і один із-поміж них — ніхто інший, як косоокий напарник Біла Папоротняка, — тож підозра відразу ж упала на нього.

— Якщо ви знюхуєтеся з конокрадом і приводите його до мого дому, — сказав Кремена, гніваючись, — то ви самі повинні заплатити за шкоду, а не приходити сюди з криками. Ідіть і запитайте у Папоротняка, куди подівся ваш прегарний друг!

Але виявилося, що той не був нічиїм другом, і ніхто не міг пригадати, коли він долучився до їхньої компанії.

Після сніданку гобіти мусили знову пакувати свої речі й разом складати харчі для довгої подорожі, яка на них чекала. Коли вони нарешті вирушили в дорогу, була вже майже десята година. До того часу все селище аж гуло від хвилювання. Трюк Фродо зі зникненням; поява чорних вершників; пограбування стаєнь, а також — і не в останню чергу — новина про те, що Блукач Бурлака долучився до гурту таємничих гобітів, — усе це перетворилося на таку легенду, яка переживе чимало багатих на події років. Більшість населення Брі та Стога, як і багато хто з Яру та з Архета, з’юрмилася на дорозі, щоби побачити, як мандрівники вирушатимуть у путь. Інші мешканці заїзду стояли у дверях чи поперехилялися з вікон.

Бурлака передумав і вирішив вийти з Брі головною дорогою. Будь-яка спроба податися через селище тільки погіршила би їхнє становище: половина мешканців пішла би за ними, щоби дізнатися, куди вони йдуть, і переконатися, що мандрівники не забредуть на чужу територію.

Подорожні попрощалися з Нобом і з Бобом, а також із паном Кременою, красно йому подякувавши.

— Сподіваюся, колись ми ще зустрінемося — коли життя довкіл знову повеселішає, — сказав Фродо. — Я понад усе хотів би хоч трохи пожити тут, у вас, у мирі й у спокої.

І вони вийшли на шлях, схвильовані та понурі, на очах у натовпу. Не всі обличчя там були приязні, й не всі слова, які злітали з тих вуст, були добрі. Проте Бурлаки, здавалося, більшість брійців остерігалася, тож один його пильний погляд замикав усім уста, і люди відступали геть. Він крокував попереду разом із Фродо, далі йшли Мері та Піпін, а останнім — Сем, який вів поні, навантаженого стількома їхніми клунками, скільки вони наважилися на нього скласти, — проте тварина виглядала вже не такою затурканою, як спершу, ніби радіючи, що нарешті дочекалася зміни власника. Сем задумливо жував яблуко. Він мав тих яблук повні кишені — прощальний подарунок від Ноба та Боба.

— Яблука для ходіння, а люлька для сидіння, — сказав він. — Але, по-моєму, невдовзі мені забракне й того, й іншого.

Гобіти не зважали на допитливі голови, що визирали з дверей чи вигулькували з-понад стін і парканів, повз які вони проходили. Та, наблизившись до дальньої брами, Фродо побачив темний занедбаний будинок по той бік густого живоплоту — останній будинок у селищі. В одному з вікон мигцем промайнуло вихудле лице з хитрими косими очима, проте відразу ж і зникло. «То ось де ховається той південець! — подумав гобіт. — Він дуже схожий на ґобліна».

З-за живоплоту на них нахабно витріщався ще один чоловік, котрий мав кошлаті чорні брови й темні насмішкуваті очі, а його великий рот кривився в подобі усмішки. Він смалив коротку чорну люльку. Коли вони наблизилися, чоловік витягнув її з рота і сплюнув.

— Здоров, Довготелесий! — сказав він. — Так рано йдеш? Знайшов нарешті собі друзів?

Бурлака кивнув, але не відповів.

— Здрастуйте, мої маленькі друзі! — тоді звернувся чоловік до гобітів. — Гадаю, ви знаєте, з ким злигалися? Це — Бурлака-Перекотиполе, ось хто це! Утім, я чув, що його називають й інакше — не так гарно. Будьте обачні сьогодні вночі! А ти, Семчику, стався добре до мого нещасного старого поні! Бувайте!

І він знову сплюнув. Сем хутко обернувся.

— А ти, Папоротняче, — озвався він, — сховай свою гидку пику, щоби її й не видно було та щоби по ній, бува, хтось не заїхав.

Сем прудко змахнув рукою, і яблуко умлівіч вилетіло з неї, поціливши Біла прямісінько в ніс. В останню мить той спробував пригнутись, але було вже запізно, тож із-за живоплоту вилетіла лайка.

— Змарнував таке смачне яблуко, — відповів на неї Сем, жалкуючи, і рушив далі.

Аж ось вони нарешті проминули селище. Діти й інші роззяви, котрі супроводжували подорожніх, потомились і повернули назад біля Південної Брами. А гобіти і Бурлака проїхали повз неї та ще кілька миль простували Дорогою. Вона завертала ліворуч, відбігаючи назад і на схід, бо огинала підніжжя Брі-пагорба, а потому поволі спускалась у порослу лісом місцевість. Ліворуч видно було кілька осель і гобітських нір Стога на пологих південно-східних схилах пагорба; унизу в глибокій улоговині на північ від Дороги здіймалися кучерики диму, вказуючи, що там