Читати книгу - "Холодний Яр"

Розмову перервала чорнява діяконівна, що просила до чаю.

Ранком ми стояли гуртом коло штабу бриґади і розмовляли. Широка вулиця була заповнена повстанцями із різних відділів, що знайомилися між собою, розмовляли, співали.

Наш отаман мав поганий настрій.

— Чого журишся, отамане? — запитав Чорнота, — може нездоров?

Деркач відповів не відразу.

— Невиспався... Приснилася така дурниця, що потім не міг вже заснути... Тай правду сказавши, чогось... неначе якесь передчуття у мене недобре, не можу собі місця знайти... Щоб часом „товариші“ несподівано не напали і не дали нам духу... Піду до Блакитного — запитаюся, чи чого нового за ніч не підпливло.

— А що снилося?

— Кажу — дурниця, якої тверезий чоловік ніколи не видумав би. Приснилося, що у нас в штабі сиділи чекісти і судили мене... Присудили до розстрілу... І так все по дивному: на мені зброя, через вікна бачу як ходите попід хату ви усі, козаки — а мене в’яжуть і ведуть на двір розстрілювати. Ведуть поміж холодноярцями, я кричу щоб рятували мене, кличу по імені тебе, Юрка, Отаманенка, — а ви неначе не чуєте нічого і не бачити... На цьому прокинувся і знову задрімав. Аж чую хтось лежить коло мене. І то так виразно чую дотик, обіймає мене, а мені сниться одночасно, що я не сплю і згадую той сон, що перед тим снився... І думаю над тим — хто це коло мене лежить... Свічу сірник і бачу, що це покійний отаман — Василь Чучупака... Дивиться на мене, а очі повні сліз... Дружили ж ми з ним, а такий мене чогось страх напав, що вже прокинувся, а ще зубами дзеленчав... Воно, звичайно, дурниця, а все чомусь із голови не можу собі вигнати... Все чогось серце ниє — як згадаю...

Андрій уважно глянув в обличчя отамана.

— Щоб часом, Іване, не попереджував тебе покійний отаман... Не одного я бачив на війні з передчуттям... Як будемо мати сьогодні-завтра бій — мусиш стерегтися. Знаєш що... Будеш не там, де тобі буде хотітися, а там де я тобі пораджу — добре? Часом і смерть можна обдурити...

Деркач засміявся і махнув рукою.

— Ми, здається, Андрію, оба старими бабами-ворожками стаєм. Піду до степовиків.

Заклавши руки на спину — пішов вздовж вулиці. Обговорюючи випадки снів і передчуть — поглядаєм йому услід. Заледви отаман порівнявся із першою групою повстанців, що стояли розмовляючи — від неї відділився молодий хлопець і підійшов до нього, неначе хотів щось запитати. Нагло отаман подався крок назад і вхопився за кобур з револьвером. Бистрий мах руки хлопця і коло ніг Деркача — вибухнула сильна граната. Оба впали на землю. В групі розлігся крик когось — раненого відламком.

Підбігаєм до отамана. Лежав навзнак, зблідлий, із закровавленою на животі й ногах одіжжю. Хлопець лежав непритомний із закровавленою на грудях вишиваною сорочкою. По хвилині розкрив очі й ослабленою рукою — повільно потягнув із кишені револьвер. Вдаром чобота вибиваю йому з рук зброю.

— Ти хто такий?

— Я комсомолець — чекіст!.. Смерть петлюрівським бандитам! Хай живе третій Інтернаціонал!

— Ти знаєш кого ти вбив?

Хлопець усміхнувся і глянув у бік Деркача.

— А вбив?.. Правда вбив?.. Я — Деркача не знаю?! — Я всіх вас бандитів знаю! Я Чучупаку Петра сам у Черкасах „шльопнув“ у підвалі...

— Таж це нашого медведівського Хаїма-різника син! — скрикнув піджилий медведівчанин, що стоячи поблизу — приглядався до лежачого.

Хлопець з обличчя зовсім не був подібний до жида і говорив чисто по українськи. Коли підносив голос — із пробитих відламком легенів — булькала кров з повітрям.

— Хто тебе послав?

— Мене послала Чека, щоб я сам згинув, але отамана Холодного Яру „шльопнув“... Хай живе...

Медведівчанин підскочив і одним ударом приклада — розм’яжджив голову.

Отаманенко, скипівши, вхопив дядька за рушницю, та Чорнота поклав на його руку свою.

— Покинь.

— Так що ж він дурень вирвався!.. Треба було допитати, щось довідатися.

— Нічого б не довідався — міцне духом жиденя було...

Отаманом занявся фельдшер, що надбіг та Грицаєнко. Мав пробитий відламком гранати живіт над пахвою і покалічені ноги. Граната вибухнула заблизько і тому відламки не попали в груди чи голову. Коли очутили — намагався усміхатися і жартувати, перемагаючи гримаси болю.

За пару хвилин надбіг лікар, що був при Степовій дивізії. Зробили перев’язки. Треба оперувати, витягнути із живота відламок — а нема ні наркози, ні хірургічних приладь... Послали до місцевого лікаря.

Післанець вернувся з короткою відповіддю: медикаментів та операційних матеріялів давно нема, а хірургічні ножі забрали весною червоноармійці переходячої частини — сподобалися, що добре ними болото з чобіт обшкрябувати.

Лікар потішає, що як відламок не брудний і не буде зараження крови — то ранений може вижити і без операції. Небезпечних порушень органів — здається нема.

Один із повстанців мав скалічену ручкою гранати ногу. Розглядаєм ту ручку і стверджуєм, що бомба була німецька, такої конструкції, що вибухає від вдару.

Командування бригадою — передав Деркач курінному Петренкові.

В наступні дні й ночі робимо декілька маршів у напрямку Каніва, розшукуючи ворога. Та червоні заздалегідь зникали, уникаючи найменшої сутички. Вся місцевість над Дніпром між Чигирином і Канівом — була в наших руках. Це вносило в повстанні лави вражіння, що з большевиками вже скінчено. Войовничий запал у масі — падав. Створювалися „демобілізаційні“ настрої: як нема з ким битися — треба йти до дому, — там робота чекає...

Жовтень приніс приморозки і багато повстанців „нудьгувало“ за чобітьми.

Півтора тижня по мощенській нараді зібралися ватажки на нараду у Межиріччі над Россю. Цього разу всі погодилися, що повстанцям треба „дати роботу“. Отаман Степовиків подав плян, щоб заняти Корсунь, де по наших відомостях були значніші червоні частини, знищити при переході залізниці цілий відтинок, щоб забезпечити собі запілля з боку Фастова, а тоді рушити на Цвітково і знищити цей важливий для ворога залізничий вузол. Вибухового матеріялу, щоб висадити в повітря кілька мостів і водокачок — мали ми досить. Та підчас обговорювання пляну — само собою виринуло питання Черкас. Це місто, тільки тому, що ми його не брали — було від лінії Дніпра червоним півостровом серед