Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Роксана вилетіла в Лісабон літаком німецької авіакомпанії «Люфтганза». Вилетіла одразу після оформлення спадщини тим самим гачконосим і здивованим нотаріусом, який набрався нахабства ще й запитати:
— Ви передаєте спадщину одне одному залежно від настрою чи ситуації?
— Ти, мабуть, хочеш, щоб я тебе позбавив ліцензії? — спалахнув Миронович.
— Ну, приміром, ви мене не позбавите... А ось юрколегія, колегія адвокатів, Верховний суд...
— Ти мені поговори! Зробив свою справу і йди... Розпустилися.
— У нас, пане секретарю, між іншим, в країні свобода і демократія. І перед законом усі рівні, як держсекретар, так і рядовий нотаріус. А цю свою здачу візьміть собі на згадку, — він поклав на стіл кілька солідних купюр з портретом Лесі Українки, закрив товстий нотаріальний журнал, прошнурований у кількох місцях, і єхидно попрощався: — На все добре... До побачення. — У коридорі вже сплюнув на підлогу і вголос додав: — У кращих світах.
Але цього вже Миронович не чув. Нотаріуса проводжала покоївка Настя, до якої з особливою теплотою ставився Миронович і з неприхованою неприязню, зимністю — Роксана.
Через кілька днів японські страви — суші чи сашимі — таки дали про себе знати: кандидат у президенти вкрився страшними брунатними плямами і був відвезений до однієї з кращих клінік Австрії. Генерал Пацюк і його підлеглий, на дачі якого кандидат вечеряв, давали малоприємні інтерв’ю численним каналам телебачення і слідчим генеральної прокуратури. У хід пішло все: газети, радіо, Інтернет. Миронович спостерігав за всім цим дійством досить спокійно, поки в одній з опозиційних газет не з’явився і його портрет з генералом Пацюком, якому він тисне пухкеньку ручку біля власного джипа. Генерали перед камерами трималися досить-таки гідно (Миронович знав чому) і елементарно доводили, що харчі були свіжими і кандидата отруєно не тут. Адже разом з генералами ті японські суші і сашимі, як і інші делікатеси, їли всі присутні на дачі. Ніхто з них не постраждав. Цинічно іронізували, доводили у своїх виступах по радіо і телебаченню, що це всього-на-всього піаркампанія кандидата у президенти. Народ любить своїх великомучеників.
Дехто з опозиціонерів вивищив кандидата в президенти до статуса Месії, на якого стільки чекав народ. І це він за народ страждає в ім’я кращого майбутнього.
Циніки заявляли просто:
— Краще за японське суші — українське сало! їжте сало і матимете личко, мов у мадонни.
Щоправда, при цьому не вказували, в якої саме мадонни — Матері Божої чи відомої американської естрадної співачки.
Папа того ж вечора зайшов до Мироновича.
— Щиро вітаю тебе! До такого навіть брати Плюєви не додумалися, — мовив він, сідаючи навпроти Мироновича.
— Ви гадаєте, все буде гаразд?
— Боюсь, що не для нас з тобою... Щось не враховано... Якщо кандидат не помре, нам з тобою сплетуть лапті. Ті ж самі генерали. Есбеушники доведуть свою непричетність до злочину. Вони вже розуміють, що їх грубо кинули, і автор цього сценарію ти, золотий мій. Це чітко видно на фотографії «Дня», — він поклав часопис перед Мироновичем. — Тобі потрібна була ця зустріч? Хіба в тебе мало під рукою телефонів? — показав він на стіл. — З гербами, без гербів. Тепер викручуйся як можеш... Мене в ці справи не вплутуй. До речі, сьогодні знайшли мертвим ще двох чернігівських — оператора і збирача антикваріату. А ось ікону з ликом Богородиці не знайдено... Я відлітаю завтра до Баден-Бадена... Тобі і карти в руки... — Президент підвівся і, не подаючи Мироновичу руки, сказав: — Прощай!..
У Мироновича на чолі виступив піт. Він рясно падав на білий папір, що лежав перед ним на столі, і чорнильні плями розповзалися врізнобіч. Миронович дивився на ці темні кола і йому ввижалося, що ці чорні плями на білому листку — плями його біографії.
— Догрався у політиці... Пізно чи рано ці мої авантюри мали закінчитися саме цим.
Миронович розумів, яка страшна тепер для нього самотність. Він за останні дні зблід, схуд, щоки запали, обличчя було, мов у мерця: жовте з синіми прожилками на скронях. Усі дні він жив, мов уві сні. Приголомшений повідомленням. А всюдисуща преса вже добиралася до нього і до Роксани, яка несподівано щезла у невідомому напрямку. Здавалося, він нічого не відчував і не сприймав. Працював, мов робот: чув голоси підлеглих, ніби через стінку зі звукоізоляцією, і часто не розумів, чого вони від нього хочуть, що йому радять. Його морально підтримувала і готова була розділити його участь, якою б вона не була страшною, тільки секретарка Міла. Ця мила і вірна йому секретарка, за якою міцно і остаточно закріпилося прізвисько «Кіндер-сюрприз». Саме вона того дня приховала від нього часопис, в якому писалося, що Папа в Баден-Бадені відпочиває з невідомою молодою жінкою.
— Читав? — зателефонував йому Валяй. — А ти почитай, — і назвав часопис і число. Мілі Бездух довелося витягати газету із шухляди стола. З першої ж сторінки до Мироновича посміхався Папа у супроводі жінки, що тримала його під руку. Обличчя її ховалося під крапчастою вуаллю. Під світлиною видруковано надзвичайно короткий і досить-таки нейтральний напис:
«Президент Республіки Україна на відпочинку в Баден-Бадені. Поруч — молода жінка, обличчя якої сховано за крапчастою вуаллю».
— Роксана! — стрільнуло йому в голову. — Роксана!
Він не вірив у те, що йому шепотів у вуха внутрішній голос, підвищені удари серця гулко і ритмічно, ніби стукіт будильника, відлунювали у його скронях. У цьому газетному повідомленні нічого такого особливого не було. І те, що йому підказував внутрішній голос, — так само. Між ним, Роксаною і відпочинком Папи в Баден-Бадені ніякого зв’язку, логіки. Роксана жила в Португалії. Але інтуїція, підсвідомість говорили йому про інше. Він підійшов до вікна, глянув униз. Біля адміністрації президента коливалося море людських голів. Помаранчеві гасла вимагали від президента каяття і добровільного зречення високого державного крісла. З темного двору, навантажені снігом і сміттям, одна за одною виїжджали вантажівки. Міліціонери у касках і бронежилетах тримали на своїх щитах червоні гвоздики і троянди. Народ скандував:
— Народ і міліція — разом! Народ і міліція —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.