Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
День видався таким самим неспокійним, як і ніч. Зайшовши до свого кабінету, Вітольд запросив до себе Мілу Бездух.
— Щось нездужається, Міло, — поскаржився він. Міла це зрозуміла по-своєму. Вона зсунула папери, поклала їх на стілець і підстрибнула на вільне місце стола.
Миронович посміхнувся.
— Ось бачите, вам одразу стало легше. А зараз буде ще легше...
— Ні, ти краще злізь зі столу.
Вона зіскочила і стала перед ним на коліна. — Тепер буде зовсім легко. Тільки я зачиню за собою двері. Папи нема... Папа дає інтерв’ю... А я візьму у вас.
— Не треба, Міло. Не той настрій.
— Настрій зараз підніметься.
Міла чомусь тепер йому нагадала Роксану. Так могла говорити тільки Роксана. Звідки у Міли такий стиль наслідування, копіювання? Ох, ці жінки, як вони швидко вміють переймати те, чим можна завоювати чоловіка.
Він більше не опирався. «Чорт з тобою, — подумав він. — Ніч все одно минула в безсонні і без секс-наслідків». Він погладив її по білій голівці. Міла мала гарні золоті коси...
Після густої чорної кави, яку вона йому приготувала, все одно хотілося спати.
— Ти у мене забрала багато сил...
— Я хотіла як краще...
— Ти справді солодка і... несподівана, мов «Кіндер-сюрприз»...
— Я тільки вчуся, — щиро промовила Міла. — Читаю еротичні журнали, оповідання. Заглядаю в Інтернет. Мали б ми з вами час і не такі кабінетні умови, я б вам показала ще й не таке...
— Іншим разом, — Вітольд притягнув її до себе і поцілував у щічку. Вона цим не вдовольнилася і поцілувала його ще в губи.
— Я таки поїду посплю, — сказав він.
— Поїдьте, поїдьте. Шкода, що я не можу з вами...
— Хтось, Міло, і на господарстві має залишитися. Усі папери на підпис — на заступників, — він помахав їй рукою.
— Роксана додому повернулася пізно ввечері. Миронович, одягтись в темно-брунатний халат, сам собі нагадував шейха. Під халатом, окрім рідного тіла, Роксана не знайшла нічого. Вітольд чомусь уявив собі пігмеїв і не тільки. «А все-таки добре, коли тіло голе: ніщо не тисне, не врізаються гумки в боки, ніщо ніде не тріщить по швах і взагалі легко, просторо. Ніби тебе сьогодні мама народила».
Роксана наче вловила його думки і одразу кинулася до його халата.
— А ми зараз перевіримо... А що там у нас на друге?.. — взялася за своє. — О, які ми маленькі... Але нічого... кинемо резерв головного командування ставки і генералісимус по стійці «струнко» віддасть і нам честь...
— Роксано, не дурій... Це ж не гумка...
— Дурненький, більший виросте...
Вони сіли за стіл. Він налив собі в бокал улюбленого «Хеннесі». Роксана віддавала перевагу «Хванчкарі».
— Роксано, у Конго померли оператор і працівник посольства. Це чи не той, що просив тебе про свою майбутню кар’єру?
— Щось я пригадую, — Роксана піднесла склянку з вином до губ і раптом передумала пити.
— Це неприємний симптом. Тобі, мабуть, слід про всяк випадок залишити країну, — мовив Миронович.
— Ти так гадаєш?
— Мені не хотілось би, щоб це позначилося на нашій майбутній дитині. Тебе допитуватимуть неодмінно.
— А куди держсекретар дивитиметься?
— На сьогоднішній день я відведу від тебе всі підозри. Та й виклик на допит, як свідка. Але завтра...
— А завтра, любий, не буде, — впевнено мовила Роксана. — Все залишиться на своїх місцях. Операція «Поцілунок пігмея» відбудеться успішно.
— Не знаю чому, але я тобі хочу відповісти взаємністю, — Вітольд піднявся з-за столу з фужером коньяку.
— Не зовсім зрозуміла.
— Я хочу переписати твою спадщину назад. — А по хвилі додав: — І свою...
— Оце вже ти здурів! — Роксана обернулася до нього. — З якого це дива?
— З того самого... Я тебе теж дуже кохаю... І думаю про майбутню дитину. — У нього ледь не вирвалося: — «Досить того, що він так і не довідався, яка в нього була перша дитина — хлопчик чи дівчинка від Рози. І де вона тепер живе і як? У розкошах чи бомжує? А татусь купається в золоті. Облизує ікру на стегнах дорогих повій для віп-персон». — Миронович випив коньяк до дна. — Завтра я перепишу все на тебе.
— Нізащо. Чуєш: ні-за-що, — вона припала до його грудей.
— Я своїх рішень не міняю. Ти знаєш — коментарі тут зайві.
Роксана сіла і довго дивилася на нього нерозуміючим поглядом з-під своїх величезних вій.
— Я тебе люблю, — нарешті вимовила вона. — Безмежно люблю. Я не розумію, чому ти мені все переписуєш? Невже ти гадаєш, що з тобою щось станеться?
— Я не про себе дбаю, — він налив ще брунатної прозорої рідини і випив. — Я дбаю про вас, — на останньому слові він зробив наголос. — Ти завтра виїдеш до Португалії. Там добрий, гарний народ. Мабуть, найкращий в Європі. Там і народжуватимеш...
Він згадав Розу і додав:
— Сидітимеш біля вікна і дивитимешся тільки на гарних дівчат або юнаків. Наша дитина має бути вродливою... як ти...
— Дякую, любий. Я все зроблю, як ти порадиш. Ти в нас розумний. Передбачливий...
— Завтра має відбутися «таємна вечеря». Кандидат дав згоду. Мені зателефонував генерал і, як ми домовилися, сказав пароль: риба найкраще клює в Яготині. На Супої. Отже, вони виїжджають за місто. Вечеря має бути суто рибною. Все взято з японської кухні: суші, сашимі, роли та інші страви з сирої риби і традиційних далекосхідних делікатесів. Із салатів — «чукка» з маринованих водоростей і саке та сливове вино.
— Ти так говориш, ніби сам замовляв меню, — посміхнулася Роксана.
— А воно так і було. Я ж згадав «Планету суші». Пригадуєш, ми з тобою були у цьому японському ресторані на день народження «газотрейдера»?
— А-а, — засміялася Роксана. — Сябусябу і сукіякі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.