Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Боляче мені було чути ці слова. Потім батько сів. Ох, я нещасна, нещасна! Тієї самої хвилини я могла довести невинність мого коханого, але не знала про це!

Головний суддя спитав:

– Чи хоче хто захищати в’язня?

Я підвелась і сказала:

– Навіщо йому було красти цей гачок, або кілька, або й усі гачки? Незабаром він мав стати спадкоємцем усього цього багатства.

Я стояла, чекаючи. Довге мовчання, пара від дихання багатьох людей огорнула мене, мов туманом. Нарешті старійшини один по одному повільно закивали головами і пробурмотіли:

– В тому, що сказало дитя, є істина.

О, серце моє так утішилося від цих слів! Хоч і скороминуща була ця радість, але така дорога. Я сіла.

– Коли хтось ще хоче говорити, нехай скаже зараз, бо потім доведеться мовчати,– мовив головний суддя.

Батько підвівся і сказав:

– Вночі до скарбниці повз мене промайнула в темряві якась постать і незабаром повернулася. Тепер я думаю, що це був чужинець.

О, я мало не знепритомніла! Я гадала, що це моя таємниця, і навіть великий бог криги не міг би вирвати її з мого серця.

Головний суддя суворо звернувся до бідного Калули:

– Говори!

Калула завагався, потім відповів:

– Так, це був я. Я не міг заснути від думок про ці прекрасні гачки. Пішов туди, цілував і ніжно гладив їх, сподіваючись вгамувати своє збудження цією невинною радістю, потім поклав їх назад. Може, я й упустив якийсь гачок, але жодного не вкрав.

О, зробити це фатальне зізнання в такому місці! Запала зловісна тиша. Я знала, що він сам виголосив собі смертний вирок і що все скінчено. На кожному обличчі можна було прочитати: «Це зізнання! Жалюгідне, боязке, нещире!»

Я сиділа, ледве дихаючи, і чекала. Нарешті я почула ті урочисті слова, що їх, я це знала, не минути. І кожне слово, немов ножем, краяло моє серце.

– За рішенням суду, обвинуваченого буде піддано випробуванню водою.

О, будь проклятий той, хто приніс у наш край це «випробування водою»! Його завезли до нас багато поколінь тому з якоїсь далекої країни, що лежить невідь де. Раніше наші батьки вдавалися до ворожіння та інших ненадійних способів допиту, і нещасні звинувачені іноді рятували собі життя. А відколи запровадили «випробування водою», котре винайшла людина мудріша, ніж ми, бідні неосвічені дикуни, такого вже не трапляється. Якщо людина під час цього випробування тоне, її визнають, без найменших сумнівів, невинною, а якщо вона випливає, це – так само беззаперечно – свідчить про її вину. Серце моє розривалося, бо я сказала собі: «Він не винен, він загине у хвилях, і я ніколи більше не побачу його».

З тієї хвилини я ні на крок не відходила від нього. Всі ці дорогоцінні години я плакала в його обіймах, а він говорив про свою глибоку любов до мене, і я була така нещасна... і така щаслива! Нарешті вони відірвали його від мене, а я, ридаючи, пішла за ними і бачила, як його кинули в море... Потім я затулила обличчя руками. Страждання? О, я знаю глибоку безодню цього слова!

Наступної хвилі почулися злобні тріумфуючі крики людей, я, здивована, відтулила руки від обличчя. О, гірке видовище – він плив!

Серце моє одразу скам’яніло, заледеніло. Я сказала:

– Він винен і збрехав мені!

Я з презирством одвернулася і пішла додому.

Його відвезли далеко в море й посадили на айсберг, що плив на південь по великих водах. Рідні мої повернулися додому, і батько сказав мені:

– Твій злодій шле тобі свої передсмертні слова: «Перекажіть їй, що я не винен і що всі дні, години і хвилини, поки буду тут голодувати й конати, я кохатиму її, думатиму про неї і благословлятиму той день, коли передо мною постало її прекрасне лице». Дуже мило, навіть поетично!

Я відповіла:

– Він нікчемна людина, ніколи не нагадуйте мені про нього!

Подумати тільки – весь цей час він був невинний.

– Дев’ять місяців – дев’ять нудних, сумних місяців – минуло, і нарешті настав День великого щорічного жертвування, коли всі дівчата племені миють обличчя й розчісують волосся. З першим же рухом гребінця злощасний риболовний гачок випав з мого волосся, де він таївся всі ці місяці, і я впала непритомна на руки сповненого каяття батька!

Тяжко зітхаючи, він сказав:

– Ми вбили його, і віднині я ніколи вже не усміхнуся!

Він дотримав свого слова. Слухайте: від того дня не минає й місяця, щоб я не розчісувала свого волосся. Та навіщо все це тепер?

Так скінчилася скромна оповідь бідної дівчини, з якої ми дізналися, що сто мільйонів доларів у Нью-Йорку і двадцять два риболовних гачки за полярним колом дають людині однакову фінансову могутність; отже, той, хто потрапив у скруту, просто дурень, коли залишається в Нью-Йорку, бо він може купити на десять центів риболовних гачків і емігрувати.

1893

Я не претендую на вміння оповідати так, як це належить робити. Просто я тверджу, що знаю, як слід оповідати, бо роками трохи не щодня обертався в товаристві найвправніших оповідачів.

Є кілька різновидів оповідань, та справді важкий тільки один – гумористичний. Мова йтиме головним чином про нього. Гумористичне оповідання річ суто американська, комічне оповідання – англійська, дотепне оповідання – французька. Ефект гумористичного оповідання залежить від манери оповідача, комічного й дотепного – від матерій, про які в них ідеться.

Гумористичне оповідання може витися дуже довго, може петляти, як йому заманеться, і так ні до чого, власне, й не дійти; зате комічне й дотепне оповідання мусять мати виразний кінець. Гумористичне оповідання лише дзюрчить собі поволеньки, а ті інші – вибухають.

Гумористичне оповідання, строго кажучи, витвір мистецтва високого й витонченого, і лиш митець зугарен його вдати; а для комічного чи дотепного оповідання не потрібно жодного мистецтва; їх утне хто завгодно. Мистецтво гумористичного оповідання – затямте, я маю на увазі усну розповідь, а не друковане слово – зродилося в Америці й за її межі не виходило.

Гумористичну історію розповідається поважно, оповідач робить все від нього залежне, щоб не виникло й тіні підозри, ніби він