Читати книгу - "Плавучий острiв"

Ніч минула досить спокійно. Лише здалеку, від Бакборт-Гарбора, долинало ледве чутне гарчання. Напевне, завтра, після загальної облави на полях, хижаків винищать остаточно.

На світанку знову збираються мисливці. Само з себе зрозуміло, що вже цілу добу Стандарт-Айленд не рухається, бо всі механіки разом зі своїми підручними беруть участь у вловах.

Загони, по двадцятеро чоловік кожний, озброєні скорострільними рушницями, дістають наказ почати «прочісування» всього острова. Тепер, коли звірі порозбігалися, полковник Стюарт вважає за недоцільне стріляти з гармат. Тринадцять хижаків було вбито поблизу батареї Корми. Але від них ледве відбили двох охоронників з сусіднього поста, на яких напали тигр і пантера й тяжко обох поранили.

Число тварин, знищених від початку облави, дійшло до кінця цього дня до п’ятдесяти трьох.

О четвертій годині ранку Сайрус Бікерстаф і комодор Сімкоо, Джем Танкердон та його син, Нет Коверлі й обидва помічники губернатора і ще дехто з поважних мільярдян, у супроводі військового загону вирушають у напрямку мерії, де рада приймає рапорти, що надходять з обох портів, з батарей Хвилеріза й Корми.

Раптом, коли вони вже наблизились до будинку мерії кроків за сто, розітнулись одчайдушні зойки. Вони бачать юрбу, головним чином жінок і дітей, що біжать, охоплені панікою, вздовж Першої авеню.

Негайно губернатор, комодор Сімкоо, їхні супутники кинулись до скверу — його ґратчасті ворота мали бути зачинені. Але через чиюсь злочинну недбалість ворота стоять відчинені, і крізь них, безперечно, і пробрався хижак — можливо, останній.

Нет Коверлі і Уолтер Танкердон, що підійшли перші, метнулись у глиб скверу.

Раптом Уолтера, в трьох кроках від Нета Коверлі, перекидає величезний тигр.

У Нета Коверлі немає часу набити свою рушницю, він витягає з-за пояса мисливський ніж і поспішає на допомогу Уолтерові саме в ту хвилину, коли пазури хижака вп’ялись у плече молодика.

Уолтера врятовано, але тигр обертається й стрибає на Нета Коверлі.

Той вражає звіра ножем, але не потрапляє в серце, і ось він уже сам падає на землю горілиць.

Тигр гарчить, відступаючи назад, із роззявленої пащі висолопився скривавлений язик…

Лунає постріл…

Це стріляє Джем Танкердон.

Другий постріл…

Куля влучила й вибухнула в тілі тигра.

Уолтера підводять, на плечі в нього — рвана рана.

Нет Коверлі не поранений, але почуває, що ще ніколи смерть не проходила повз нього так близько, як хвилину тому.

Він випростується, підходить до Джема Танкердона й каже врочистим тоном:

— Ви врятували мене… дякую вам!

— Ви врятували мені сина… Дякую вам!

Обидва простягають один одному руки на знак сердечної вдячності, яка обіцяє в майбутньому перетворитися на щиру дружбу.

Уолтера негайно переносять в особняк на Дев’ятнадцятій авеню, де переховується його родина, а. Нет Коверлі повертається до себе, спираючись на руку Сайруса Бікерстафа.

Що ж до забитого тигра, то головний інспектор подбає, щоб якнайкраще використати його розкішне хутро. Цю красиву шкіру щільно наб’ють, і опудало стоятиме в природничо-історичному музеї Стандарт-Айленду з написом:

«Дарунок Сполученого Королівства Великобританії й Ірландії безмежно вдячному Стандарт-Айлендові».

Якщо відповідальність за злочинний замах несе Англія, не можна помститися дотепніше. Принаймні так вважає Пеншіна, знавець у таких справах.

Немає нічого дивного в тому, що наступного дня місіс Танкердон відвідала місіс Коверлі, щоб подякувати їй за послугу, зроблену Уолтеру, а місіс Коверлі віддала візит місіс Танкердон, щоб подякувати їй за послугу, зроблену її чоловікові. Додамо, що міс Ді забажала супроводити матір, і, природно, обидві дами розпитували про здоров’я дорогого пораненого.

Отже, все йде якнайкраще, і, позбувшись грізних гостей, Стандарт-Айленд продовжуватиме в повній безпеці свій шлях до архіпелагу Фіджі.

— Скільки, ти сказав? — питає Пеншіна.

— Двісті п’ятдесят п’ять, друзі мої, - відповідає Фрасколен. — Так, архіпелаг Фіджі нараховує двісті п’ятдесят п’ять островів і острівців.

— Навіщо нам це здалося, — каже Пеншіна, — адже «перлина Тихого океану» не збирається робити двісті п’ятдесят п’ять зупинок.

— Ти ніколи не знатимеш географії! — виголошує Фрасколен.

— А ти… ти вивчив її аж надто! — відказує «Його високість».

От так вони завжди опираються, ці незгідливі товариші, коли друга скрипка хоче їх навчати. А втім, Себастьян Цорн, що звичайно слухає Фрасколена охочіше за інших, погоджується підійти до карти, вивішеної в казино, на якій щодня відзначають, де перебуває острів. По цій карті легко стежити за маршрутом Стандарт-Айленду відтоді, як він вийшов з бухти Магдалини. Звивиста лінія цього маршруту утворює на карті щось схоже на велику літеру Б, долішній закруток якої завертає до островів Фіджі.

Фрасколен звертає увагу віолончеліста на скупчення островів, які Тасман відкрив 1643 року, — архіпелаг, що лежить між 16 і 20° південної широти і 174 і 179° східної довготи.

— Отже, наша озія мусить пробиратися між сотнями цих камінців, розкиданих на її шляху? — зауважує Себастьян Цорн.

— Еге ж, мій давній друже, — відповідає Фрасколен, — якщо ти придивишся уважніше…

- І міцно затулиш рота… — додає Пеншіна.

— Чому?

— Тому що, як каже прислів’я, до закритого рота муха не залітає!

— На яку муху ти натякаєш?

— На ту, що кусає тебе щоразу, коли випадає нагода полихословити на адресу Стандарт-Айленду!

Себастьян Цорн презирливо знизує плечима й звертається до Фрасколена.

— Що ти казав?..

— Я