Читати книгу - "Замах на бродягу"

«Любий мій Жозефе, ти мене страшенно образив учора, коли сказав, буцімто я тебе зневажаю і ніколи не вийду за такого, як ти. Адже ти добре знаєш, що я не така і люблю тебе не менше, ніж ти мене. Ти зовсім не нікчема і я впевнена, що ти неодмінно станеш кимось видатним. Та прошу тебе, не чекай на мене більш так близько від крамниці. Тебе помітили, і пані Роза, хоч сама не свята, але страшенна плетуха, вже дозволяє собі натякати на бозна-що. Відтепер зустрічай мене біля метро, та тільки не завтра, бо після роботи мама веде мене до зубного лікаря. І головне, прошу тебе, нічого не вигадуй. Цілую ніжно — як і кохаю — Матільда».

— Ну й чудово! — мовив Метре, ховаючи папірця. кишені.

— Що ж тут чудового?

«Ж» та «М»! Бо це — саме життя. Так споконвіків починається ця історія, що потім скінчиться в такому ж от невеличкому будиночку, де пануватимуть самотність та упокорення долі.

— От шибеник! І потрібна ж йому була моя люлька!

— Ви і справді гадаєте, що у вас її вкрали, патроне?

Відчувалося, що Люка в це не вірив, так само, як і у всі теревені матінки Леруа. Його вже вернуло від усієї цієї історії, і він не розумів поведінки патрона, що, здавалося, сушив собі голову над бозна-якими здогадами.

— Коли б він не вкрав люльки… — провадив своє комісар.

— Ну то й що? При чому тут люлька?

— Ти цього не зрозумієш. Тоді б я був спокійніший. Гарсоне, скільки з мене?

Вони почекали автобуса, стоячи зовсім поруч і дивлячись на майже безлюдну в обідню годину набережну: підйомні крани завмерли, простягши нерухомі руки до неба, і баржі, здавалося, заснули.

Уже в автобусі Люка запитав:

— Ви не зайдете додому?

— Я хочу заїхати до Сюрте.

І зненацька коротко засміявся, не випускаючи мундштука люльки з рота.

— Бідолаха… Це я про цього унтера, котрий, можливо, один раз у житті скочив у гречку і за те повік змушений був, як арештант, сидіти під замком у власному будинку.

Потім, по довгій задумливій паузі:

— А ти помітив, Люка, що на цвинтарях набагато більше пам'ятників, поставлених удовами, аніж удівцями? «Тут спочиває такий-то, померлий 1901 року». Потім нижче, вже свіжіший напис: «Тут спочиває така-то, дружина такого-то, померла 1930 року». Певна річ, коза, врешті, приходить до воза, але не дуже поспішаючи, аж за двадцять дев'ять років.

Люка так і не зрозумів, куди це гне його патрон, і пересів на інший автобус, щоб пообідати з дружиною вдома.

Поки в поліцейських архівах розшукували всіх Блуштейнів, котрі будь-коли мали справу з правосуддям, Мегре займався поточними справами, а Люка з полудня блукав у районі площі Республіки.

Грози так і не було, й задуха ставала дедалі нестерпнішою. На свинцево-сірому небі почали з'являтися фіолетові відтінки, як на вистиглому чиряку. Принаймні вдесяте Мегре машинально простягав руку туди, де колись лежала його улюблена люлька, і щоразу бурмотів:

— Клятий хлопчисько!

Він уже двічі запитував чергового на комутаторі, чи не дзвонив іще Люка.

— Ні, пане комісар.

А втім, було не так важко опитати Жозефових колег в перукарні і через них дістатися до цієї Матільди, якій належали оті ніжні записочки.

Спочатку Жозеф цупить люльку Мегре.

Потім той самий Жозеф, надягши костюм та пантофлі, — коли це можна було назвати пантофлями, — зникає сам минулої ночі.

Мегре облишив читання якогось протоколу і попросив з'єднати його з архівом.

— Ну, що там у вас із цими Блуштейнами? — запитав він з незвичною для нього нетерплячкою.

— Працюємо, пане комісар. Тут їх ціла купа, справжніх і несправжніх… Перевіряємо дати, адреси тощо. Поки що немає жодного, який будь-коли проживав на набережній Берсі. Як тільки щось знайдемо, я одразу повідомлю.

І от, нарешті! — з'являється Люка, піт заливає йому очі, і видно, що допіру, перш ніж підніматися до управління, він встиг хильнути кухлик пива в ресторанчику «Дофін».

— Порядок, патроне, але наморочився, хай йому біс! Я вже думав, що доведеться повертатися з порожніми руками. Так от… Наш Жозеф — чудернацький тип, він не з тих, що діляться своїми секретами. Уявіть собі довгий-предовгий перукарський салон. «Палас-Куафер», ось як він називається. Уздовж стіни дзеркала, десятків зо два крісел, стільки ж перукарів. З ранку до вечора штовханина. Той виходить, той заходить, того пострижи, того поголи, того намаж бреоліном!

— Жозеф? — перепитав у мене хазяїн, такий кремезний шпакуватий панок. — Скажіть спочатку, який саме Жозеф. А!.. Прищуватий! То що ж він накоїв, цей Жозеф?

«Дозвольте, — кажу, — побалакати з вашими майстрами». І починаю обходити всіх підряд, од крісла до крісла. Бачу, всі переглядаються, переморгуються, пересміюються.

— Жозеф? Ні, ми ніколи не виходили разом. Він ні з ким не товаришував… Цесарочка? Можливо, що й була. Хоча з його пикою…

І знову хихітня.

— Чи розказував щось про себе? Коли б не так! Завжди мовчав, як пень… їхня величність, бачте, соромилися своєї професії і не хотіли водитися з якимись там голярами!

Ви відчуваєте, патроне, той тон, яким вони про нього відзивалися? До того ж часом доводилося чекати, поки піде клієнт. Хазяїн уже почав скоса позирати на мене і щось бурчати собі під ніс.

Підходжу, нарешті, до каси. Касирка — така собі лагідна, кругленька, видно, дуже сентиментальна особа, років під тридцять, —