Читати книгу - "П'ять життів доктора Гундлаха"

Психологічна криза, несподіваність нападу. За словами Пінеро, дуже важко було виявити рух ворожих підкріплень. Дві сусідні країни доклали всіх зусиль, щоб перекрити свої кордони, але в Гондурасі не вистачає на те сил; а ще й морський кордон — він простягся на добрих двісті миль! І досі не пощастило перекрити дорогу підкріпленням. Щоправда, один винищувач-бомбардувальник сьогодні пранці перехопив великий катер, але відразу ж потопив його, хоча мусив захопити й привести в гавань. Зброї, яку катер віз на борту, в морі виявити не змогли, на жаль, течією винесло лише кілька уламків… Пінеро дуже шкодував, що бракує доказів про ввезення зброї, хоча Гундлах здогадувався, чому їх немає. З погляду майора й офіційних кіл, тут мала бути замішана Москва або Кастро, але вони не можуть роздобути фактів. Очевидно, Пінеро отримав завдання — сфабрикувати факти, щоб «узгодити теорію з практикою».

— Пошліть туди водолазів. Чи, може, там дуже глибоко? — запитав Гундлах.

— Тепер не можна знайти місце. Я пролітав над тією дільницею — марно. Течія змінюється, вона могла віднести уламки куди завгодно.

— Ну то, мабуть, з'являться інші катери, — невпевнено мовив Гундлах.

— Ми не можемо чекати, ми самі повинні послати той катер. І на ньому попливете ви, Гундлах. Розумієте? Післязавтра.

У Гундлаха від несподіванки перехопило горло, він не міг вимовити й слова. Схоже було, його збираються випустити, щоб імітувати ввезення зброї до Сальвадору. Й вони в ньому впевнені, адже тут заложницею лишається Гладіс.

— А де ж буде взято ту зброю?

— В Нікарагуа, — впевнено сказав Пінеро.

Отже, план уже розроблений. Доказів не було, але ці люди хотіли сфабрикувати їх самі, підтасувати факти, як це називається в пресі. Таке не раз траплялося в багатьох країнах, коли для морального виправдання власних махінацій усе шляхом підтасовки фактів приписували супротивникові.

— В Нікарагуа? — здивовано перепитав Гундлах.

— А хіба що? Ви ж тільки сьогодні звідти вилетіли. Отже, швиденько повернетесь назад, через Тегусі, цілком легально. — Зсунувшись із столу, Пінеро, мов тигр, обійшов навколо Гундлаха. Він був дуже захоплений своїм фантастичним планом. — Ви все зробите офіційно, без ризику, просто звернетесь до уряду від імені Фронту національного визволення Сальвадору, так, як ви це робили в країнах Європи. Адже в Манагуа ви людина відома, про вас писали газети, завдяки своїй Гладіс ви здобули популярність. Ваше прохання про посилку зброї для партизанів у східну провінцію Ла-Уньйон, яка перебуває в скрутному становищі, не лишиться без відповіді, обов'язково озветься їхнє революційне сумління, адже в них теж є нерви, та й події у власній країні ще не вивітрилися з пам'яті…

Гундлах дав згоду. А що мав робити? Провінцію Ла-Уньйон відділяла од Нікарагуа лише бухта Фонсека: якихось сімнадцять морських миль. Колись він перетнув її повітряним таксі за кілька хвилин.

— Ви хочете підкинути мене своїм літаком?

— Звичайно, це наша умова, — відповів Пінеро.

— Вона мені не подобається! Не хочу бути мішенню для пілотів, які вміють непогано стріляти.

— Не вважайте нас невігласами. Ви ще нам будете потрібні: виступите перед журналістами. Справжнього значення ви набуваєте для нас лише після того, як знову зійдете на землю. Де ми ще знайдемо таку людину? Вашу безпеку я гарантую!

— Ви особисто? Це мене заспокоює. Досить переконливий аргумент.

— Навіщо такий сарказм? Збройні сили під моїм безпосереднім наглядом оберігатимуть вас як сире яйце.

— Щоб потім розбити на сковорідці! Хто мені гарантує, що після прес-конференції ви не віддасте мене в руки хунти?

— О боже, ваша недовірливість просто хвороблива! Хіба ми поводилися з вами не досить коректно? Чи хоч пальцем доторкнулись до вашої дами? Ні, бо ми на вас розраховуємо. Попереду велике турне, десятки інтерв'ю й прес-конференцій. Довірю вам ще одну таємницю — вам буде надано змогу написати книжку про свої пригоди в партизанів! Ми подбаємо, щоб вона стала справжнім бестселером, видамо дванадцятьма мовами, з попередньою публікацією в газетах міжнародного значення.

Пінеро захоплювався, розмальовуючи рожевими барвами його майбутнє. Відхід Гундлаха од Фронту національного визволення буде щедро винагороджений. На нього чекають овації, журналістська слава. Проте Гундлах не надавав великого значення всьому цьому, хоча й не заперечував. Усе це, можливо б, його цікавило, якби йшлося лише про нього. Адже нерідко агентів перевербовували й з успіхом використовували в новій ролі, тільки тепер про це не могло бути й мови… Вони вже добре знали, чим його можна заманити, але Гладіс не дуже пасувала до цієї гри, без неї було б набагато простіше. І взагалі вони дивились на стосунки Гундлаха та Гладіс як на звичайну пригоду, з якою задля кар'єри можна будь-коли покінчити. Що ж насправді було між ним і Гладіс, їм просто не збагнути.

— У мене є умова, Пінеро, — мовив Гундлах. — Коли я почну виконувати ваше завдання, я хочу бачити її або розмовляти з нею двічі на день.

— Вистачить з вас й одного разу, — відповів Пінеро.

— Мені хотілося б поговорити з нею негайно! Без цього я взагалі нічого не починатиму. А потім, тільки-но повернуся катером назад, ви повинні відправити її літаком у Манагуа.

— Гаразд, гаразд, це ми тоді й вирішимо.

— Ні, зараз. Коли я знову буду в ваших руках, ви повинні її звільнити. Це не надмірна вимога.

— У вашому становищі я був би трохи скромнішим, — іронічно посміхнувся Пінеро.

— Адже ми з вами партнери, Пінеро? Поки Гладіс не зателефонує мені з Манагуа, я й рота не розтулю, щоб сказати хоч слово для преси.

— Ви краще зараз його не надто розтуляйте. Тут вирішуємо ми, що робити, а чого не робити. Ну, а ви нічого не програєте.

Вони сперечались, аж поки терпіння Пінеро урвалося, й він, набравши якийсь номер, передав телефонну трубку Гундлахові. Почувши голос Гладіс, Гундлах хрипким від хвилювання голосом запитав:

— Як твої справи, Гладіс? У тебе все гаразд?

— Так, Гансе, — почув він у відповідь. — Я ще в аеропорту… Як же це нам дозволили з тобою поговорити?