Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

головним критерієм вартості цього блага, свідченням його істинності, природності для людини. Секрет щастя, на жаль, не знаний більшістю людей або бездумно іґнорований ними, полягає в тому, що воно, достеменно як повітря і сонце, «завжди і всюди дається дурно» (І, 140).

До зламного моменту в житті й духовному розвиткові Сковороди, тобто до початку 70-х років, слід, мабуть, віднести вірш, котрий увійшов до «Саду божественних пісень» як пісня 28-ма. На відміну від байки «Змія та Жаба», зовсім нещодавно написаної, тут всезагальний «закон неба», згідно з яким «Всесвіт весь… створений», Сковорода вбачає в тому, «що потрібне — легке, непотрібне ж — важке!» (І, 78). У цій максимі вочевидь уловлюємо відгомін думки Епікура з його послання до Менекея: «…Все природне легко здобувається, а пусте… важко здобувається»[217]. Надалі Сковорода тричі (у байці «Бджола та Шершень», у «Розмові п’яти подорожніх» і в супровідному листі до діалогу «Ікона Алківіадська») прямо посилається на улюбленого старогрецького філософа.

Вплив на Сковороду, на його судження про «потрібне» й «важке» античних етичних уявлень (опріч Епікура, доречно було б згадати під цим оглядом і кініків, і стоїків, як грецьких, скажімо, Епіктета, так і римських — Сенеку, Марка Аврелія) вельми значне, це поза сумнівом, але все ж є ще одне джерело, з якого він почерпує. Це Біблія та різні ранньохристиянські вчення, що для них є характерною проповідь аскетичної моралі, втім, своєю чергою, багато в чому пов’язаної з античною традицією. Пригнічення чуттєвих бажань, зневага й навіть ненависть до плоті, добровільне її присипляння та умертвіння вважалося своєрідною формою «співучасті» в стражданнях Ісуса й вірною запорукою осягнення істини, здобуття свободи духа. Сковороді подібні мотиви не зовсім чужі.

Він непримиренний ворог багатства та владолюбства — цих химерних привидів щастя. Він пристрасно викриває тих, хто в пошуках щастя «хотів возгніздитися на капіталі» (І, 265). Та часто-густо тема пошуку істинного щастя виступає в Сковороди в оболонці чисто християнського моралізування або релігійно-філософської метафорики, яка втілює ідею вічної боротьби «духа» з «плоттю»:

Годі прірви океану жменями землі забить, Годі óгненого стану краплею води залить. Не зможе в яскині орел розгорнути крил? У край піднебесний таки полетів звідсіль.           Не буде плоттю ситий дух. Прірва — дух у чоловіку, ширша всіх небес та вод, Не наситишся довіку, чим звабляється народ. (Пісня 11-та)

Такі вирази, як «злотожадна» лихоманка, «дух неситий», «черевонестямність», «ласолюбство» та подібні, корелюють з інвективами біблійних пророків, проповідницьким словом отців ранньохристиянської церкви: «Відступіть від мене у полум’я й жупел содомської насолоди вашої, о перелюбники! Тікайте від мене, змії, що пожирають землю, пси, що мочаться до міської стіни, плотожадні звірі, вепрі дібровні. Жеріть терна й чортополох. Ось салат для ваших губ!» (II, 49).

У такій самій тональності витримано й полум’яні монологи Варсави, котрий веде «прю» з Бісом: «Красти чи не красти? Що важче? Однак увесь світ повний злодіїв і розбійників… Чи потрібна дуже цінна одежа в дім? Що важче? Однак увесь світ блудними фарбами красується для суєтного любодіяння очей. Що зручніше, ніж хліб і вода! Однак увесь світ обтяжений черевонестямністю. Черево є бог світові, пуп пекла, челюсті, джерело і жерло, що вибльовує із сердечної безодні всіляку погань, незасинаючих червів, і дріжджі, що клекочуть, і блювотиння отих вод… Заздрість, грабіж, позови, злодійство, вбивство, хула, наклепи, лицемірство, лихоїмство, перелюбство, встидодіяння, марновірство… це всерідний потоп ноївський, що верх, волосся й голову світу пригнічує» (II, 98).

Властиво, весь діалог «Суперечка Біса з Варсавою» становить собою розгорнуту релігійно-філософську алегорію, побудовану на біблійному підґрунті. Перéсварка з приводу байки «Змія та Жаба» — лише приступ до головного предмету суперечки: наскільки трудним є шлях до вічного спасіння і блаженства, чи багато хто зі смертних здатен його подолати. Даймон наполягає, що «трудний шлях», «тісний, вузький, трудний є те ж саме» (II, 92). «Чи ти глухий, — дорікає він Варсаві, — не чуєш, що тісним є шлях, який веде у Царство Небесне? І яке мале стадо тих, що рятуються? Як багато захочуть увійти і не зможуть?» (II, 91). Варсава ж переконаний в іншому: цей шлях «незручний і трудний для злих мужів. Та вони самі за собою волочать труднощі»; ворота Царства Небесного «для людини досить просторі», а затісні вони «для верблюда» — душі, «обтяженої світським тягарем»: «Багатство, бенкети, насолоди цього світу…» (II, 92).

Сливе та сама тема є центром дискусії у діалозі «Боротьба архистратига Михаїла з Сатаною про це: легко бути добрим»; кажемо «сливе», бо тут мовиться вже не про шлях до раю, а, сказати б, про самі райські «умови життя». Що чекає того, хто потрапив туди? Сатана єхидно, з підштрикачкою зауважує, що «надто тяжко бути жителем небесним», тим-то «підземне життя тисячу крат багатолюдніше, ніж ваше небесне» (II, 64, 63). Архистратиг Михаїл обурюється: «О ганителю! …Зводиш наклеп на небесну славу й доґмати її…» (II, 63). Вступаючи у рішучу боротьбу зі Сатаною, він будує свою контрарґументацію на тих самих уявленнях про «трудне», що їх сповідує і Варсава — Сковорода. «Потрібність з трудністю так несумісні, як світло з пітьмою. Потрібне сонце — чи трудне? Потрібний вогонь — а чи трудний? Потрібне повітря — а чи трудне? Потрібна земля і вода — і хто без неї? Бачите потрібність? Де ж при боці її трудність? Ах, зникла! Немає їй місця в чертогах непорочної й блаженної потрібності! …У пеклі робиться все те, що непотрібне, що зайве, що