Читати книгу - "Виконавець"

неприємно здивуватися. Я завжди вважав себе охайним, коли справа стосувалася грошей. Мене можна було спитати серед ночі, скільки лежить зараз у моїй кишені, і я б не помилився. Тепер відбувалося щось незрозуміле. Їх було втричі менше, до того ж зовсім в інших купюрах, ніж я бачив востаннє. Куди поділася решта? І звідки взялася ця дрібнота? А такої пошарпаної двадцятки я взагалі не тримав у руках уже кілька місяців! Що це за маячня? Я не міг зрозуміти, коли загубив свої гроші і звідки взяв ці. Не вистачало більшої частини.

Не знати чому, раптово згадалася фраза: «гроші не пахнуть». Як це не пахнуть?! І я пригадав запах, що переслідував мене після пробудження з того дводобового сну. Саме папірці, що лежали на долоні, мали цей характерний запах. Жахливий запах, від якого йшли мурашки по шкірі. Я згадав його! О Господи, ні! Гроші відгонили вагонним тамбуром — неповторним букетом матраців, туалету, чужих шкарпеток, решток їжі та алкоголю і поганих цигарок. Цим запахом надовго просякало все, що побувало у плацкартному вагоні. Здалося, що я божеволію. Ось куди поділися мої гроші. Я прикинув, скільки міг коштувати квиток у плацкарті на таку відстань. Туди й назад — вдвічі більше. Щось я, напевно, проїв. А ця дрібнота — здача, отримана в якійсь касі або їдальні. Все приблизно збігалося. Тепер я не мав шансів відхреститись від цього.

Так буває — тягнеш з наскладаної купи каміння якийсь один, з-під низу, і не можеш довго його витягнути. Зате коли це все-таки вдається, каміння починає падати лавиною. Так сталося і з моїми доказами. Тепер вони сипалися на мене, наче те каміння. Все, що було насправді і не зафіксувалося в моїй пам’яті, несподівано розклалося переді мною, ніби на останніх сторінках заплутаного детективу, в якому автор, доволі назнущавшись з читача, нарешті відкриває, хто що зробив. Відразу пригадався і легкий біль у щоці, якій переслідував мене цілий ранок. Він був чомусь таким же знайомим, як і той запах. Так болить завжди на другий ранок після полювання, коли доводиться стріляти посиленими зарядами, з патронами, спорядженими кулями або картеччю. Сильна віддача б’є по щоці, після чого інколи навіть залишаються помітні синці. Не дивно, що я не зрозумів відразу походження цього болю, вважаючи, що не стріляв останніми днями такими патронами. І ще одне — майже так само, як і щока, скимів середній палець на правій руці, ледь-ледь. Напевно, я відчув це тоді підсвідомо і лише тепер пригадав. Його, як і належало, вдарило скобою від рушниці, яка захищала спускові гачки. Я торкнувся цього місця на пальці — воно було чутливим навіть зараз. Все збігалося. Ось чому ніякі квитки не валялися по моїх кишенях — вони були завбачливо викинуті або знищені як докази цієї поїздки. Ось чому одяг і взуття вичищені і помиті, а під нігтями та на інструментах не було бруду після розкопування схованки. Ось чому стріляна гільза стояла в моєму сейфі, а не була залишена біля трупа або викинута. Там вона могла щось доводити, а вбивця справді не хотів, щоб його знайшли. Мало того, будучи при здоровому глузді, він робив усе чітко. А те, що він був при тямі, не викликало найменшого сумніву. Людина, яка виконує своє завдання під гіпнозом, використовує все своє вміння, навички, розумові здібності, а іноді й більше. Просто вона робить це ніби за межами свого свідомого життя. Про це розповідала Світлана. Тому й не залишили гілки кущів подряпин на обличчі досвідченого мисливця за довгі години, проведені в лісі. Тому і знайшов убивця таке безпечне місце для гільзи. Тільки в моєму сейфі вона нічого не доводила, оскільки й повинна була тут бути.

Тепер уже практично все вказувало на мою безпосередню причетність до вбивства Гаркуші. Я був близький до того, щоб остаточно в це повірити. І тільки одне залишалося для мене повною загадкою. Лише одна річ у цій геніальній системі доказів не відповідала, намагаючись розвалити її вщент. Як я міг вирахувати, де розшукати Гаркушу? Адже мені не відома його теперішня адреса! Діючи свого часу за розробленою разом зі Світланою «картою», я не встиг узятися до цього напряму — не дійшли руки, хоч і планував це зробити. Не сказав мені її і Сергій, тому що не знав. Вона залишалася не відомою для мене навіть зараз, адже я знав тільки місто, де це сталося, яке назвав мені Сергій вже після скоєння вбивства у розмові біля червоної «Ниви». Тоді звідки?

Але сьогодні, очевидно, був день прозрінь. І я зрозумів. Це виглядало неймовірно, але адресу мені повідомив… сам Гаркуша. Перед очима постала картина з іншого, попереднього сну — незнайомі люди у формі виносять з хати мої речі, вантажать на машину. «Везіть це у…» — сказав їм Гаркуша. Куди саме везти — я не звернув тоді уваги. Але й не пропустив повз вуха. А як згадувати під гіпнозом недбало кинуту кимось дрібницю — цей досвід я вже мав.

Усе стало на свої місця. Цих кілька слів, зронених у моєму сні Гаркушею, а скоріше тим, хто виконував його роль, виявилися фатальними, усунувши останню перешкоду для того, щоб у маленькому містечку сусідньої області, більш як двісті кілометрів звідси, пролунав постріл з мисливської рушниці дванадцятого калібру. Тепер я міг дати голову на відсіч, що його зробили з моєї рушниці, ба навіть більше, що стріляв я. Здавалося, від усвідомлення цього факту стає дибки волосся. Щойно я зрозумів, що застрелив людину. Хай навіть людину, яка повністю на це заслуговувала. Мені стало млосно. Хоч як переймався я проблемами героїв цієї історії, хоч як переживав її трагічну несправедливу розв’язку, все ж таки виконувати роль кілера, ставати, так би мовити, рукою вищого правосуддя не збирався. Навіть не мав такої думки. Відчуваючи ненависть до Гаркуші, я ніколи й гадки не мав, що міг би його вбити. Це була абстрактна ненависть. Щось подібне кожен із нас відчував, читаючи в книжках про катів з підземель середньовічних замків або концентраційних таборів часів Другої світової. Щось схоже завжди виникає під час перегляду кримінальної хроніки, коли усвідомлюєш жорстокість сучасних виродків. Але ніколи конкретні ідеї про їх знищення не спадають на думку. Невже я так захопився