Читати книгу - "Смиренність отця Брауна"

class="book">Потяг уповільнив рух і зупинився саме перед тим місцем, де край будинку здіймався над крутим дернистим схилом. Зазвичай для зупинки рухомої техніки потрібен час, проте в цьому випадку її екстрено спричинив людський фактор, і потяг став як укопаний. Зі слів машиніста, перед потягом на насипу зненацька з’явився чоловік в усьому чорному, враховуючи рукавиці (цю страхітливу пам’ятну деталь), і, наче вітряк, став розмахувати руками. Той сигнал навряд чи зупинив навіть повільний потяг, але чоловік так гучно горлав, що, як згадували пізніше пасажири, такого крику вони ще в житті не чули. Слово, яке він вигукував, дуже легко вгадується по губах навіть тоді, коли його покриває гуркіт локомотива. Чоловік вигукував слово «вбивство».

Так чи інакше, але машиніст присягався, що й так потягнув би усі гальма, навіть не розуміючи того слова, а лише почувши різкий і жахливий голос.

Після того, як потяг зупинився, навіть поверховий огляд місця події дав змогу з'ясувати чимало подробиць трагедії. Чоловік у чорному, що вискочив на зелений насип, виявився прислугою пана Аарона Армстронґа на ймення Магнус. Баронет-веселун часто насміхався з чорних рукавиць насупленого прислужника, але зараз ніхто б не ризикнув цього зробити.

Коли кілька цікавих вийшли з вагонів і перейшли по той бік затягнутої димом потяга огорожі, то побачили біля підніжжя схилу тіло літнього чоловіка у жовтому домашньому халаті з вогняно-червоною підкладкою. На його нозі був обривок мотузки, дуже заплутаної, — очевидно, результат передсмертної боротьби жертви. Було видно всього кілька мазків крові, хоча тіло було жахливо понівечене. Воно належало Аарону Армстронґу. Не встигли свідки прийти до тями від побаченого, як із будинку вийшов рослий світлобородий чолов'яга, з яким дехто з пасажирів привітався, упізнавши Патрика Ройса, секретаря небіжчика, котрий свого часу користувався популярністю у середовищі лондонської богеми і навіть вважався видатним митцем. Він був у такому ж схвильованому стані, як і служник. А коли з будинку вибігла у сад, махаючи до них, третя особа — Аліса Армстронґ, дочка покійного, машиніст зрушив потяг із місця. Пронизливо свиснувши і чмихнувши димом, потяг поїхав по допомогу до найближчої станції.

Отця Брауна так раптово викликали на місце події на прохання Патрика Ройса, кремезного секретаря і представника богеми. Ройс був ірландцем за походженням і належав до того рідкісного типу католиків, про яких кажуть: не перехреститься, доки грім не гряне. Але отець Браун не зважив би так швидко на прохання Ройса, якби один із поліцейських детективів не був другом і шанувальником приватного детектива Фламбо, від якого він стільки наслухався про отця Брауна. Тому, поки той молодий детектив, якого звали Мертон, супроводив священика через поля до залізниці, їхня розмова мала не той сухий діловий характер, який був би цілком сподіваним для двох незнайомих людей.

— Наскільки я розумію, — щиро зізнався містер Мертон, — у цій справі абсолютно нічого не ясно. Нема кого підозрювати у злочині. Магнус — набундючений старий дурень, занадто дурний як на вбивцю. Ройс — найкращий друг баронета впродовж багатьох років, і його кохає дочка небіжчика, це безсумнівно. Попри те, усе в цій справі доведено до абсурду. Кому потрібно було вбивати такого веселуна, як старий Армстронґ? Хто б хотів бруднити собі руки і репутацію кров'ю цього відомого публічного промовця і жартівника? Це — наче вбити Діда Мороза.

— Справді, це був веселий будинок, — погодився отець Браун. — Тобто був тоді, коли ще був живий господар. Як гадаєте, він залишиться таким, після його смерті?

Мертон, здавалося, насторожився і поглянув на співбесідника ніби з пожвавленням.

— Чи залишиться таким після смерті господаря? — перепитав він.

— Саме так, — флегматично продовжував священик, — господар був веселуном. Але хто в будинку міг розділити з ним його веселий оптимізм? Скажіть відверто, хто ще у будинку був веселим, окрім господаря?

У Мертона з'явилося відчуття того несподіваного здивування, коли бачиш щось добре знайоме у цілком новому світлі. Йому доводилося часто відвідувати будинок Армстронґів у тих дрібних справах, що виникали між філантропом і поліцією, але аж зараз йому спало на думку, що, насправді, у тому будинку панувала якась гнітюча атмосфера. Його кімнати були високі й холодні, меблі — бідні та провінційні, у коридорах завжди були протяги, а електричне освітлення — слабше за місячне сяйво. І хоча срібнобородий дідуган з червоним обличчям звеселяв, наче святкове вогнище, кожну кімнату, у котру заходив, але його веселість була позбавлена тепла. Без сумніву, ця очевидна суперечність у будинку частково згладжувалася життєрадісністю і достатком його власника: навіщо мені каміни і лампи, казав він, коли я сам запальний і гарячий. Мертон, пригадавши інших мешканців будинку, змушений був визнати, що вони були блідими тінями свого господаря. Непривітний слуга у чорних рукавицях взагалі мав кошмарний вигляд, а секретар Ройс — солідний, здоровий, як бик, чоловік у сірому твідовому костюмі, з короткою борідкою, помереженою — під колір костюма — сивиною, і широким чолом, на якому чітко вирізнялися передчасні зморшки. Він був чоловіком, назагал, добродушним, але таким сумним, мов із розбитим серцем, мов людина, у якої щось не склалося у житті. Що ж до Армстронґової доньки, то вона була така блідолиця і тендітна, що аж не вірилося, що це — його дитина; граціозна, але така вразлива, що, хвилюючись, вона тремтіла, мов осика. Мертон іноді задумувався, чи гуркіт потягів за вікном теж змушує її тремтіти.

— Бачите, — сказав отець Браун, ледь примруживши очі, — я не певен, що веселість Армстронґа не була, насправді, показною, що вона звеселяла ще когось, окрім нього самого. Ви кажете, що смерть щасливого дідугана нікому не була потрібна, але я, знову-таки, не поділяю вашої впевненості, бо, знаєте, nе nos inducas in tentationem.[35] Якби я когось убив, — докінчив він зі святою простотою, — то хіба не все одно кого: веселуна чи журливого?

— Та що