Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

перев’язками, суворою й материнською лагідністю санітарок і нудними відвідинами вічно бадьорих товаришів. Він знов перечитав кілька тих книжок, — з часів кадетського корпусу він нічого не читав, — що їх колись батько задавав йому читати на канікулах, і кожний рядок нагадував йому про батька, й про тихі недільні ранки, і про Жака, про капельмейстера Нехвала й марш Радецького.

Одного дня його відвідав капітан Ваґнер, довго сидів коло ліжка, вряди-годи кидав якесь слово, потім підвівся й знову сів. Нарешті, зітхнувши, витяг з кишені векселя й попросив Тротту підписати. Тротта підписав. Вексель був на півтори тисячі крон. Каптурак недвозначно зажадав гарантій Тротти. Капітан Ваґнер вельми пожвавішав і докладно розповів історію про якогось скакуна, що його він збирався поцінно купити й пустити на перегони в Бадені, докинув до того ще кілька анекдотів і цілком несподівано пішов собі.

Два дні згодом з’явився головний лікар, блідий і стурбований, сів біля постелі Тротти й повідомив, що капітана Ваґнера вже немає на світі. Він застрелився в прикордонному лісі. Капітан залишив прощального листа до всіх товаришів, у якому передавав щирий привіт лейтенантові Тротті.

Лейтенант ані на мить не задумався про векселі й про можливі наслідки свого підпису. Він запав у гарячку. Він марив — і говорив, говорив про те, що мертві кличуть його і що для нього настав час покинути цю землю. Старий Жак, Макс Демант, капітан Ваґнер і незнайомі розстріляні робітники стояли рядком і гукали його. Поміж ним і мерцями був поставлений незастелений стіл для гри в рулетку, на якому нескінченно крутилася нічиєю рукою не кинута кулька.

Два тижні пролежав він у гарячці. Для військової прокуратури то була сподівана нагода відкласти розслідування й поставити до відома декотрі вищі політичні інстанції, що армія також зазнала втрат, що відповідальним за це є політичне управління прикордонного краю і що жандармерія мала вчасно дістати підкріплення. Назбиралася сила-силенна паперів стосовно справи лейтенанта Тротти, кількість їх усе зростала, і кожна інстанція кожної установи скроплювала їх ще й своєю дещицею чорнила, як ото скроплюють водою квіти, щоб краще росли, і вся справа врешті-решт опинилася у військовій канцелярії цісаря, оскільки якийсь аж надто обачний обер-авдитор докопався, що лейтенант є онуком того давно забутого героя Сольферіно, який перебував у давно забутому, проте, в кожному разі, безпосередньому стосунку до верховного головнокомандувача, і що таким чином цей лейтенант має зацікавити найвищі інстанції, а через те доречніше зі слідством зачекати.

Отож цісар, який щойно повернувся з Ішля, мусив якось о сьомій годині ранку зайнятися таким собі Карлом Йозефом бароном Тротта фон Сиполє. А що цісар був уже старий, то, хоч він трохи й відпочив, побувши в Ішлі, проте ніяк не міг пояснити собі, чому, коли він прочитав ім’я Тротта, йому на думку спала битва при Сольферіно; і він підвівся з-за свого письмового столу й дрібненькими старечими кроками заходив по своєму скромному робочому кабінеті туди-сюди, туди-сюди, аж урешті це здивувало його старого слугу, і той, занепокоївшись, постукав у двері.

— Зайдіть! — сказав цісар. І, побачивши камердинера:

— Коли ж прийде Монтенуово?

— О восьмій годині, величносте!

До восьмої було ще півгодини. І цісареві здалося, що він більше не витримає такого стану. Чому, чому ім’я Тротта нагадує йому про Сольферіно? І чому він ніяк не може пригадати, який між ними зв’язок? Невже він аж такий старий? Відколи він повернувся з Ішля, то все міркував над питанням, скільки йому, властиво, років, бо йому раптом здалося дивним, що, аби довідатися, скільки тобі років, треба відняти рік народження від поточного календарного року: адже кожний рік починається з січня, а день його народження припадає на вісімнадцяте серпня! Еге, якби ж то рік починався з серпня! Або якби він, скажімо, народився вісімнадцятого січня, тоді підрахувати було б зовсім легко. А так неможливо встановити, чи тобі вісімдесят два, пішов вісімдесят третій, чи вісімдесят три, пішов вісімдесят четвертий! А йому, цісареві, не хотілося про це питати! Весь світ і так має багато клопоту, та й, зрештою, що там важить, чи ти на один рік молодший, чи на один рік старший; навіть якби ти був молодший, однаково не пригадаєш, чого цей клятий Тротта нагадує тобі про Сольферіно. Обер-гофмейстер це знає. Але ж він прийде аж о восьмій! А втім, може, й камердинер знає?

І цісар урвав свою біганину дрібцем по кімнаті й спитав слугу:

— Скажіть-но: вам відоме ім’я Тротта?

Власне, цісар хотів звернутися до слуги, як звичайно, на «ти», але ж тут ішлося про світову історію, а він виявляв повагу навіть до тих, кого запитував про історичні події.

— Тротта! — сказав цісарів камердинер. — Тротта!

Він також був уже старий, цей слуга, і дуже тьмяно пригадував статейку з читанки під заголовком «Битва при Сольферіно». І раптом його обличчя ніби сонце осяяло: він згадав!

— Тротта! — скрикнув він. — Тротта врятував життя вашій величності.

Цісар підійшов до столу. У відчинене вікно кабінету линув радісний спів уранішнього шенбрунського птаства. Цісареві здалося, що він знов молодий, і йому вчулася тріскотнява рушниць, і він відчув, що хтось ухопив його за плечі й пірвав додолу. І враз ім’я Тротта стало йому дуже близьке, як назва Сольферіно.

— Так, так, — сказав цісар, махнувши рукою, і написав на берегах Троттової справи: «Сприятливо владнати!».

Потім знов підвівся й підійшов до вікна. Птахи заходилися з радощів, і старий усміхнувся їм, так ніби він їх бачив.

XV

Цісар був старий чоловік. Він був найстаріший цісар у світі. Довкола нього ходила смерть, кружка, кружка і косила, й косила. Уже весь лан було скошено, і тільки цісар, мов забутий срібний колосок, ще стояв і чекав. Його ясні й суворі очі вже багато років безнадійно дивилися в безнадійну далечінь. Його череп був голий, мов пагорб у пустелі.