Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Вхідні двері були трохи прочинені.

— Хто заходив останнім? — Головний обернувся до трійки.

— Я… — насторожено відповів Косий. Його голос зірвався.

— А замок?

— О!.. — Косий схопився за голову, але відразу полегшено зітхнув: — Протяг… я просто забув… я…

— Заткнись! — кинув Головний. — Ти ледве не підставив нас, мудак! Такого недоумка, як ти, треба було залишити в машині. Від тебе й так ніякої користі. Врахуй, Алекс обов’язково про це дізнається. А тепер — марш закривати двері!

Косий безмовно підкорився.

— Усе. Починаємо, — Головний роздав Сивому і Боксеру по блюдечку і свічці. Подумавши секунду, дав і Косому, який вернувся з коридору.

— Запальнички? — він подивився на людей, усі мовчачи кивнули. — Добре, я потім усіх перевірю сам.

Коли усі повернулися, щоб вийти в коридор за каністрами, головний затримав Боксера:

— Ти береш спальню з тим опудалом, — і додав навздогін іншим: — Ви візьмете другу кімнату й вітальню. Я закінчу тут.

Боксер застиг на місці, немов його посилали в пекло.

— Ні! Я туди сам не піду!

— Добре… Ми підемо туди всі разом…

Він указав Боксеру на каністру, а сам подався вперед. У коридорі до нього приєдналися двоє інших.

Головний штовхнув ногою двері спальні, щоб зайти… і наступної миті, коли чотири пари очей метнулися до протилежної стіни, в усіх перехопило подих…

Мумія зникла!

21 жовтня, 23:17

Алекс набрав номер мобільного телефону Головного.

(довго)

Зараз той візьме свою мобілку, і він скасує операцію.

(але звідки це гнітюче передчуття, що він запізнився?.. що вже нічого не…)

Пішов сигнал.

В Алекса завмерло серце — Головний не відповідав.

Звідкись іздалеку на нього насувалося щось темне і безформне…

Алекс відключився й безсило впав на стілець.

Пізно…

Щось стрімко наближалося…

Він продовжував сидіти й майже апатично прислухатися до цього передчуття.

Його рука раптово метнулася до верхньої шухляди столу.

Через мить двері квартири затряслися від важкого удару…

21 жовтня, 23:16

Поки всі троє за його спиною витріщалися на порожню стіну, де мала бути мумія, Головний укотре за цей вечір спробував утримати себе в руках. І йому це знову вдалося — щось його підтримало, може, відповідальність за трьох людей, які були поруч.

Його погляд останній раз сковзнув порожньою стіною.

Усе! Чхати на Алекса! З нього досить!

Головний повернувся до своїх підлеглих і штовхнув найближчого в груди:

— У машину! Швидко!.. — його окрик вирвав їх з оціпеніння.

Почався рух, спершу сумбурний і неосмислений, — Косий першим кинувся бігти через вітальню в коридор, але перечепився за стілець і з гуркотом упав. Боксер, який ішов за ним (досі стискаючи ручку повної каністри), заплутався в ногах Косого й теж ледь не гепнувся; каністра вивалилася з рук, із відкритого горлечка захлюпав бензин.

Головний із Сивим були відразу за ними. Щоб не створювати колотнечі, Головний пропустив Сивого вперед, поки Косий, що вже був у коридорі, кинувся до вхідних дверей.

Головний швидше почув, аніж побачив, що двері нарешті відчинились.

З того моменту, коли Головний скомандував «у машину!», і всі четверо вилетіли з квартири — в об’єктивному часі пройшло якихось сім секунд.

Ніхто, звичайно, не помітив, що з трьох каністр, які залишилися в коридорі, тепер було тільки дві…

Нарешті, вони заскочили в машину.

— Боже… Що це було?.. — тремтячим голосом промекав Сивий. — Мене аж трусить, як подумаю…

— Заткнися! — через плече кинув Головний, що сидів попереду поруч із Боксером, який був за кермом.

— Швидше! — гаркнув Головний на водія, в якого так тремтіли руки, що він не міг завести машину.

— Невже він… воно… А якщо це лігвище Відривача… — знову подав