Читати книгу - "П’ятий номер"

– Воду газіровану продаю, – незворушно відказала Валька.

Зайшов Горбатий, тягнучи під пахвою малого з голим задом.

– Щоб мені просився, пойняв! – крикнув Горбатий і жбурнув малого на ліжко.

– А ти, Петрику, на базар уже не ходиш? – спитав Микола.

– Вже там урвалася ниточка, – сказав Горбатий, присідаючи до столу. – Я тепер Вальчиних дітей гляджу. Ну, а гриби починаються, то по гриби ще ходжу. Беруть, аж просять!

– І рибу продаєш, – сказав незворушно Микола. – Піхоцький приносить, а ти й продаєш.

– Ви, Миколо, як міліціонер, – хихикнула Валька.

– Та про це ціла вулиця знає. І про м’ясо Степанове.

За столом запанувала раптом тиша. Валька й Горбатий напружено дивилися на Миколу.

– Забагато ви знаєте! – сказав крізь зуби Горбатий.

– Це я сказав до того, що нам свариться не треба. – І Микола засвітив добродушною всміщкою. – Жити мирно нам треба. А будем жити мирно, то, може, і я вам у пригоді стану.

Вони знову випили: на столі була тільки редиска й хліб. Микола з хрумкотом розжовував редиску.

– Мама, гаму! – сказав голозадий із ліжка.

– На хлібця! – кинув йому шматок Горбатий.

– Баски хоцу! – прогув голозадий.

– Шурко, дай йому ковбаси! – гукнула Валька.

Але Шурко запихав до рота всіма пальцями рештки ковбаси. Малий ревів.

– Заткнись! – заверещала Валька. – Заткнись, бо пояса дам!

Малий і справді «заткнувся». Сидів із розкритим ротом і квадратними очима.

– Умови до життя у вас непідходящі, – сказав Микола. – Півпід вал, двоє дітей та й інвалід. Писати вам треба.

– Куди ж писати? – зацікавився Горбатий.

– Начальству писати. Мовляв, так і так, неудобне життя, діти й інвалід. Вони зараз на це дивляться.

На столі стояла порожня пляшка.

– Подай, Петю, ще ту самогонку, – ліниво озвалася Валька.

– А може, я лучче збігаю, – трохи невдоволено сказав Горбатий.

– Давай самогонку, сказала!

– А вона без зілля? – по-п’яному витріщився Микола.

– Він боїться! – тонко вигукнула Валька і розсміялася. – Чуєш, Петю, він боїться!

Горбатий ніс, хихикаючи, зелену пляшку з увігнутим дном, заткнуту чорним гумовим корком.

– Та ми ж самі будемо з вами пить, – мирно сказав Горбатий. – А хто собі лиха хоче?

– Заткнись, Петька, – сказала Валька і присунулася до Миколи ближче. – Хай от Микола про нову квартиру розкаже.

– Написать вам треба, – сказав Микола, гикнувши. – Хочете, я й напишу. Дай-но води, Петрику, зап’ю!

Він знову гикнув і повів мову далі, коли вже напився води.

– Слабкий я на випивку, – сказав. – Та от, хочете, я й напишу. Там, на районі, до мене багато підходять, щоб я написав. А добре діло людям чому не зробить? Матимете нову квартиру в новому будинку, тепер їх до чорта будують!

– Остогидла мені ця конура! – скрикнула Валька.

Горбатий наливав у чарки.

– Мені не лий, – сказав Микола. – Я вже більше не питиму, нє! Голова в мене до випивки слабка: зовсім я уже п’яний. Добре діло я вам зроблю, чому не зробить. Добре діло зробить – це для мене як дитині цукорка з’їсти!

– І-і! – сказала Валька, присуваючи до себе чарку. – Микола боїться нашу самогонку пить. Дивись, як її треба.

Вона перехилила до рота чарку і за мах ковтнула все, що в ній було. Горбатий поспішив за сестрою, відтак утер губи.

– Хороша водка, – сказав скоромовкою. – Зовсім не худша казьонки. Я її беру в такому місці, що не обдурять.

Валька сиділа, підперши рукою щоку.

– Заспівай, Петю, – попросила вона розчулено. – Може, от і Микола з нами заспівав. Давай, серденько.

«Серденько» заспівав. Високим, гарним і чистим голосом, широко розтуляючи рота: звук був такий сильний, що аж шибки задзеленчали.

– Петя міг би в артисти піти, – сказала Валька, втираючи око. – Коли б не був він калічка, їй-богу, зі сцени міг би співать. Так уже славно виводить!