Читати книгу - "Лабіринт"

ніж на вулицю. На розі була картинна галерея — La Maison du Chevalier[73] — із двома арковидними вікнами, захищеними металевими ґратами, подібними до голлівудських рухомих решіток. На стіні висіло шість дерев’яних розписаних щитів, а також металеве кільце поблизу дверей — для відвідувачів із собаками, щоб було де їх прив’язати; до цього кільця свого часу колись прив’язували коней.

Кілька дверей були наново пофарбовані. Чоловік побачив білі керамічні номери будинків із блакитними та жовтими обідками по краях, а також тендітні завитки рослин на них. Випадкові перехожі з рюкзаками, мапами та пляшками води в руках зупиняли його, щоб досить поганою французькою запитати, як пройти до Сіте, й більше там не відзначалося ніякого руху.

* * *

Жанна Жіро мешкала у маленькому будиночку на протилежному боці вкритого густою травою схилу, що вів до середньовічної цитаделі. У кінці її вулиці були відновлені лише кілька будинків. Деякі були зруйновано, а інші просто забито дошками.

Старе подружжя сиділо на вулиці на стільцях, які вони винесли зі своєї кухні. Проходячи повз їхній будинок, Беяр зняв перед ними свого капелюха й побажав парі гарного дня. Він знав деяких сусідів Жанни в обличчя й поновлював їхнє знайомство через привітання після років перерви.

Жанна сиділа перед вхідними дверима свого будинку, очікуючи на Беяра. Вона виглядала охайною й активною, як завжди, у своїй простій сорочці з довгими рукавами та прямій темній спідниці. Її волосся було зачесане назад і зав’язане на потилиці у хвіст. Вона виглядала наче шкільна вчителька, якою й була до свого звільнення двадцять років тому. За ті роки, що вони знали один одного, він ніколи не бачив, аби вона зробила щось не до ладу чи не до кінця.

Одрік посміхнувся, пригадавши, наскільки допитливою була його подруга в далекі молоді часи, завжди розпитувала про щось. Де він жив? Що робив усі ті тривалі місяці, що вони не бачилися? Куди їздив?

Він відповідав, що подорожував, займався дослідженнями, збирав матеріал для своїх книжок, відвідував друзів. Тоді вона обов’язково запитувала, кого саме?

Він казав, що навідувався до однокурсників та колег. Він розповів їй про свою дружбу із Грейс.

Дещо пізніше Беяр сповістив, що він мешкав у селі в Піренеях, неподалік від замку Монсеґюр. Проте він завше ділився інформацією про себе дуже скупо, і після кількох десятиліть вона перестала його розпитувати.

Жанна була дослідником з гарно розвиненою інтуїцією, знанням методики, старанна, сумлінна та несентиментальна — у неї були всі якості для цього. Протягом останніх тридцяти років вона працювала разом із Беяром над усіма його книжками. Щонайбільше вона допомагала йому з останньою, ще не завершеною книгою — біографією однієї катарської родини тринадцятого століття в Каркассоні.

Для Жанни то була частина детективної роботи, для нього ж самого — улюблена справа.

Жанна підняла руку, забачивши Беяра.

— Одріку! — посміхнулася жінка. — Ми вже давно не бачились!

Одрік узяв її за руки.

— Bonjorn[74].

Жанна відступила на крок назад, щоб краще його роздивитися.

— Ти гарно виглядаєш.

— Té tanben, — відповів їй Беяр. — Ти також.

— Ти якраз прийшов учасно.

— Так, — кивнув Одрік, — потяг прибув без запізнення.

— Ти що, йшов пішки зі станції? — перепитала в нього приголомшена Жанна.

— Це вже не так і далеко, — посміхнувся він у відповідь, — гаразд, зізнаюсь, я хотів поглянути, як змінився Каркассон відтоді, як я був тут востаннє.

Беяр пішов за Жанною до прохолодного маленького будиночка. Коричнева вилиняла плитка на підлозі та стінах надавала будинкові похмурого, старомодного вигляду. Маленький овальний столик стояв посередині кімнати, з-під жовто-блакитної цератової скатертини виглядали його пошарпані ніжки. У кутку примостилося бюрко, на якому стояла старезна друкарська машинка. Бюрко розташовувалося прямо під французькими вікнами, що виходили на маленьку терасу.

Жанна вийшла з комірчини, несучи тацю із глеком води, тарілкою льоду, чіпсами, гострим печивом, піалу із зеленими оливками та окрему тарілочку для кісточок. Вона обережно поставила тацю на стіл, а потім потяглася до вузького дерев’яного уступу, що проходив уздовж усієї кімнати на висоті її плеча. Нарешті її рука віднайшла пляшку домашнього гіркого лікеру з вишень, що його, як знав Беяр, вона тримала для його нечастих приїздів.

Лід затріщав та забрязкав об стінки склянок, коли яскравий червоний алкогольний напій полився зверху холодних кубиків. Вони трохи посиділи у товариській тиші, як це не раз робили колись давно. Час від часу від стін Сіте до них долинали уривки екскурсії, що звучала кількома мовами, коли туристи проходили чергове коло навкруги старих мурів.

Одрік обережно