Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

не спрацьовували. Якось, перш ніж зайнятися сексом, вона намастила всеньке тіло чарівною маззю, себто перед тим, як змусити його зайнятися сексом, і якби вона було справжньою відьмою, та мазь прив'язала б його до неї назавжди. Натомість він, як завжди, почимчикував наступного ранку до Барбери, а вона кляла його навздогін у спину, називаючи його безбожним розпусником, який не поважає святости благословенної олії.

Він цього не чув, певна річ, але діти чули, бо їхні очі все бачили, їхні вуха все чули, вони були безголосим сумлінням дому. Вона могла б подумати, що то святі духи, якби не треба було їх годувати, латати їхній одяг та прикладати до їхніх голів холодні компреси, коли вони мали гарячку. Тому вони були досить реальними; проте її ревнощі були ще реальнішими, ніж вони, і вона відіпхнула їх, своїх дітей, на задній план. Діти були очима, вухами, ротами і тихим віддихом уночі. Вони були другорядними. Що заповнювало її бачення, так цей чоловік, її чоловік, настільки вчений, настільки привабливий і такий невдаха, звільнений, вигнаний, який все ще ніяк не може зрозуміти справжньої вартости життя, навіть strappado нічого його не навчило в плані вартости кохання та простоти, навіть заперечення всього його життя та роботи з боку громадськости якій він присвятив себе, не навчило його, що краще віддавати свою любов і вірність близьким та домашнім, а не громадськості загалом. Він мав хорошу дружину, вона була люблячою дружиною, а от він волочився за дешевою молодою поткою. Він мав свою гідність та ерудицію, а також невеличкий, але все ж таки маєток, проте щодня писав принизливі листи до двору Медичі, раболіпно випрошуючи якоїсь громадської посади. Це були влесливі листи, не варті його темного скептичного генія та несамовитих слів. Він зневажав те, що мав леліяти: цю вотчину, цей ґрунт, ці будинки, ці ліси та поля, а також дружину — скромну богиню його куточка землі.

Прості речі. Ловля дроздів на світанку, налиті грона винограду, худібка і ферма. Мав удосталь часу для читання і писання і міг дозволити силі свого розуму посперечатися з розумом будь-якого принца. Найкраще, що було в ньому, — це його розум, саме там він зберігав усе варте уваги, але у своєму несамовитому розчаруванні, у своєму болісному вигнанні він думав про одне — як би знайти нову діру для свого качана. Або ж просто застрягти у тому особливому місці відпочинку, в Барбери, тієї співучої лярви. Коли вони ставили його виставу про мандрагоровий корінь у тому чи в іншому містечку, він зробив усе від нього залежне, аби її запросили співати в антрактах для розваги публіки. Аж дивно, що глядачі не повиходили від болю у вухах та відрази. Аж дивно, чому його добра дружина не підсипала йому у вино трутизни. Аж дивно, що Бог дозволяє таким легковажним дівчиськам як Барбера процвітати, тоді ж бо як добрі жінки в'януть і передчасно старіють.

— Але, може, тепер, — сказала Марієтта собі, — та виюча лярва матиме зі мною дещо спільне. Може, тепер нам треба поговорити про прихід відьом, що хочуть зруйнувати щасливий уклад флорентійського життя.

------------------------------

Ніколо мав звичку щовечора спілкуватися з могутніми мерцями саме у кімнаті, де він тепер зіткнувся лицем до лиця зі своїм другом дитинства, і хотів побачити, чи зможе він приборкати свою ворожість, що нуртувала в ньому, а чи вони приречені на все життя залишитися ворогами. Мовчки прохав у мерців поради. Був у близьких стосунках зі всіма героями та негідниками, філософами та непосидючими людьми давнього світу. Коли він залишався на самоті, вони обступали його, сперечалися, щось пояснювали або ж забирали його з собою у свої невмирущі воєнні кампанії. Побачивши Набіса[48], принца спартанців, що захищав своє місто від римлян та решти Греції, чи ставши свідком сходження Агафокла Сицилійця[49], сина гончара, який посів трон короля Сиракуз лишень за допомогою підлости, або ж поскакавши на коні з Олександром Македонським проти перського царя Дарія Великого, він відчував, як піднімалася завіса його свідомости, і світ ставав світліший. Минуле було світлом, яким, за вмілого спрямування, можна освітити теперішнє навіть яскравіше від найсучаснішої лампи. Великість була ніби священним олімпійським вогнем, що передавалася від великого до великих. Олександр брав приклад з Ахілла, Цезар ішов по стопах Олександра, і так далі, і таким чином. Розуміння було ще одним вогнем. Знання не просто народжувалося у людському розумі, але також завжди відроджувалося. Передача мудрости від одного покоління до іншого, тобто цикл відродження — ось що було мудрістю. А все решта — варварство.

Однак варвари були скрізь, і скрізь перемагали. Швейцарці, французи, іспанці, німці — усі топтали Італію у цьому сторіччі нескінченних воєн. Французи билися з Папою, венеційцями, іспанцями та німцями на італійській землі. А тоді в одну мить Франція, Папа, Венеція і Флоренція виступили проти міланців. А тоді Папа, Франція, Іспанія і німці — проти Венеції. Тоді Папа, Венеція, Іспанія та німці — проти Франції. Тоді швейцарці — в Ломбардії. Тоді швейцарці — проти Франції. Італія перетворилася на карусель воєн — воєн, що нагадувала танок з різними партнерами або гру «Похід на Єрусалим», тобто «музичні стільці[50]». І у всіх цих війнах жодне військо з суто італійських загонів так і не змогло довести свою вправність і встояти проти орд з-за кордонів Італії.

Зрештою, це і помирило його зі своїм «воскреслим» другом. Виходить, для того, аби вигнати варварів, Італії