Читати книгу - "Маринчина лялька"

Дівчина ще й не встигла відповісти, як Ганя неприязно подивилася на неї, та й питає:

– Скільки ж тобі років?

– На цю зиму виповниться двадцять, – каже Таня.

– А чого ж ти так довго не виходила заміж? Ніхто не брав? Чи, може… розвідниця?

– Ні, я ще дівчина! – Таня гордо скинула рудими кучерями.

– То ти знаєш, що Іван наш був жонатий? Що він колись любив випити горілки?

– Ганю!.. – я й отерпла. – Що ти таке кажеш?! – а тоді до дівчини: – Ти її не слухай, то вона просто турбується про брата, бо дуже його любить.

– Я все знаю…

Грішці не робили, а Іванові мусили аж два рази відгуляти!

Після весілля молоді відразу ж перебралися жити до міста. Хоч Ганя й була проти, та Іван пішов до тещі в прийми.

– Як же мені нашого Івана шкода! – Ганя довго не могла із тим змиритись. – Туляться там усі на купі – мати, Танька, ще й наш Іван. Треба їм допомогти!

– Чим ти допоможеш? Може, забереш Івана назад додому! – кажу.

– Та ні! Нехай мій брат живе у місті, там у нього є робота, – каже Ганя. – А ми тим часом почнемо будувати йому хату.

– Ганю, залиш Івана в спокої, – пробувала я заспокоїти доньку. – Нехай він там як хоче, так і живе. Іван вже давно не дитина, досить ним опікуватись!

– Мамо, хіба ми знаємо, як Іван вимучився по тих тюрмах? Хіба ми знаємо, як йому там жилося?

І Ганя сама зібрала людей, заплатила свої гроші… Почали ранньою весною, а вже до осені на подвір’ї у Іванової тещі стояла майже готова хата!

– Там тільки й зосталося, що погладити стіни і зробити новосілля, – каже до Івана Ганя. – Але у мене вже закінчилися гроші, то потурбуйтеся і ви трохи.

Тільки ж уже минав місяць, похолодало, на деревах опало листя, а вони чомусь не поспішали доводити хату до пуття.

– Ще цієї зими пересидимо у моєї мами, – каже Таня. – А із весни…

– Де ви будете сидіти, у тій коморі?… Та нізащо!

А хата й справді у Іванової тещі була старенька, ще й похилена, невеличка, як собача будка.

І Ганя сама стала до роботи. Щодня вона вранці спішила вдома попорати корову, а тоді бігла полями, через ліс – до братової господи. Вже в воротях закочувала рукави…

Сама Ганя погладила ту хату, сама її й побілила…

Нарешті ми дочекались новосілля! Прийшли із рушником, із хлібом. Сидимо у синовій новій хаті за столом, а я тільки примічаю, як Іванова теща недобре дивиться на Ганю.

А другого дня так і каже:

– Чого ти ходиш сюди що день Божий? Чого ти ходиш?!

– Тут живе мій брат!

– Ти тільки горілку йому носиш і споюєш щодня! Геть звідси!

– Іване?…

А Іван стоїть, схилив низько голову.

– Моя мама правду каже, – виступила наперед Таня. – Немає тобі, Ганю, тут чого робити. Бо ти тільки підеш, а у нас у хаті сварка.

– У вас у хаті?

Так і вигнали…

Прийшла Ганя додому, впала на ліжко і гірко плаче.

– Як треба було ставити хату, то була потрібна! А тепер…

– Я тобі казала, – стала я проти Гані та й повчаю. – Я тобі від першого ж дня казала, щоб ти не ходила й не мішалась. Як не захотів Іван жити в конурі, то сам шукав би собі іншого місця. А так… Значить, йому було там добре.

– І тепер добре? – питає Ганя.

– І тепер! – кажу. – То ти більше не мішайся й не ходи, дай братові спокій. Бо як ще раз розведеш його із жінкою, він тобі не подарує. Он, давали Фросьці на хату гроші, так і лишились там.

– То це я винна, що Іван із Фроською розійшовся?

– Таки ти!

То Ганя й перестала відтоді приходити до Івана, зате ж перекинулася на Миросю. Ще й як жила близько, то поки Мирося на роботі, Ганя прийде до неї на квартиру, поприбирає скрізь, зварить їсти, знайде брудне шмаття, попере. Для Гані це було неважко, вона вже не ходила в колгосп, то не могла просто так висидіти вдома. А для Миросі – поміч.