Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

ліками і пахощами та вклали знову в ліжко великої ханум... Сили і далі боротися з мурзою вже не було. Почалося лікування й повернення до себе, загоєння болів і образ, а ще народження певності, що вона таки зачала, отож мати і жона!.. Відтоді вона вже не боронилася й не сторонилась Нечаха-мурзи, а, виконуючи його волю, частіше і більше зваблювалася, будила в ньому хіть, і сама будиласи, вгамовувала і вгамовувалась, собі на подив, в стогенах і нестямствах насолод, в плотсько-любовних щемах і знемогах, таких, яких і не підозрювала в собі. Правда, в тому зачаруванні та завороженні з нею довго і незмінно був не Нечах-мурза, а обожнюваний досі Лаврик Гук...

З часом з'явилися й ознаки безсумнівної вагітності, а також округлення, опишнення тіла та почуття неминучого материнства, уже не в тяготу, а в радість, в надію і навіть в задоволення. Сльози вередувань стали змінятися радощами, нудоти й забаганки — утіхами поштовхів під грудьми та чеканням майбутнього дитяти, і вже не лише свого, а й мурзиного...

Про дім отецький, батьківщину не було ні слуху ні духу, окрім того, що ханська орда вернулася додому, приправивши чисельні ясири, що Хмельницький продався цареві московському, що шайтан Сірко живий і неушкоджений, а значить, гадала про себе Настка, живі Лаврик та її брати Максим і Нестор. В душі вона боялася братів, а особливо Івана Сірка, бо чула себе зрадницею...

Життя вимагало свого, і Настан поволі звиклася, приспала в собі і каяття, і докори, і гризоти та скрути, і навіть муки сумління, хоч і носила їх у собі. Все те, правда, не зріло і не росло, як плід у ній, а меншало, хоч і не зникало зовсім...

Часто-густо вона ловила себе на тому, що не прагне більше ні звільнення, ні повороту в рідний край, де, певна була, ніхто її без докору не жде ні жоною мурзи, ні покриткою, хоч покриток тепер на Україні ніхто особливо й не осуджує, бо бракує смертельно чоловіків і не лише для жінок, а й для дівчат...

Свого жовтавошкірого, білявого первістка, на неї схожого, вона народила по святій Варварі в ніч Сави, як говорили їй Василина і Вівдя, що були повитухами. Нечах-мурза з муллою, за звичаєм, обрізали його і нарекли Якупом-мурзуком. Не наполягала Настан на нареченні сина Савою, бо Якуп-Яків по-рідному, отож згодиласи, коли її спитали. І хоч те ім'я звучало в її свідомості якось чужинно, та врешті обвикла, бо його, покруча-чемериса, вона величала: «Чемерику мій!» — молячись уже зразу до двох богів: Ісуса і Магомета...

Запопадлива Настан незабаром, на радість і втіху Нечахові, знову затяжіла, ще годуючи Якупка. Але цього разу вагітність була для неї радістю, бо чула себе з надлишком здоровою, а отяжіння не псувало її, а навпаки — красило, аж мурзині приятелі мліли при ній і говорили Нечахові, що Аллах на все Ханство обдарував лише його такою красою.

Коли муж її пікся смертю Іслам-Гірея, Настка потай тішилася, бо знала, що він тричі зрадив Хмельницькому, а той в її понятті був Сірковим приятелем і прибічником. Її не непокоїло, хто буде ханом по вмерлому, як те чомусь турбувало Нечаха, отож чутку про нового хана вона сприйняла байдуже, як далекий грім у літі...

Сходило сонце для неї та дитяти десь із-за далеких гір та лісів, у задимлених серпанках і заходило не з того боку, де вдома, в Капулівці, але решта світу була чи не кращою отут, ніж там. Настан привчала себе до того, що вона вдома, була гордою до Нечахових людей, а до своїх, бранців і рабів, справжньою милосердницею, і Нечах-мурза про себе тішився і радів.

Поволі Настан ставала господинею не лише в покоях гарему, а й у всьому сералі та поза ним. Її признали як баш-ханум і жінки-гарем'янки, одаліски, рабині і служки та слуги. Суперниць вона не боялася, ба Нечах був хоч і здоровим, але не досить, щоб задовольнити навіть її як муж. Отак маєток, люди і статки мужа невпоміт стали і її — не лише в її переконаннях, а і в переконанннях мурзи, не кажучи вже про челядь.

«Виростуть отут у спокої наші діти,— роздумувала вона неоднораз,— і в мене, і в інших бранок, і вже не будуть людоловити в моїй нещасній Україні, бо з'єднають землі в одну суцільну, як ото надіютьси Нечах та бранці, чисельніші тут за татар, і будуть жити, мов у раю, трудячись. Пошли, Боже, дай, світлий Аллаху, їм мирність і вміння жити із власної праці!..» —молилася часто, як лиш згадувала батьків, братів, рідну Капулівку...

18.

Раптова втрата магнатами польсько-литовськими цілої України з давньокорінним, прокиївським етноцентром, яка протягом століть була звичним невичерпним джерелом небачено-розгульного визиску, високих гараздів та здорових поповнень поспольних, була не просто втратою — знаменням. Бо відбулося неможливе, надто коли врахувати природно сепаративні тенденції русинів всього Полісся, Поділля, Галичини, Прикарпаття, уже не кажучи про русинів у Литві, західно-південній Дебрянщині, Брестчині, Холмщині, Бельщині.

Подія та зумовлювала посилення ще не сформованої, лише започаткованої, та вже невиліковно хворої імперською величчю Москви. Сусідні високі орлогербовані двори могли допустити навіть козацьку державність, але не могли і подумати про приєднання України до Русії, по-їхньому — Татаро-Московії.

Громовержжя тієї події не лише сколихнуло, а й вселенсько потрясло всю Центральну Європу аж до Піренеїв і Скандінавії і навіть увесь Близький Схід та Балкани, стало помітною тривогою на все сімнадцяте століття! Адже розуміли: спаяний православ'ям союз з часом неодмінно поглиблюватиметься, ростиме і грізнішатиме в захланному активі ненависної всій Європі і Азії варварської Московії, яка обов'язково звеличуватиметься, дуючись вширочінь і вгору і територіями, і титулами, а вони милішатимуть і мілітимуть, деградуватимуть і меншатимуть. Відрив України від Польщі здавався початком смерті не лише Польщі,